"Все дуже добре, але ми не вдома": жителька Торецька ділиться досвідом евакуації за кордон
Від початку повномасштабної війни росії проти України з Донецької області евакуюються тисячі людей. На необхідності евакуації наголошують очільники місцевих військових адміністрацій. Розповідаємо історію жительки Торецька, 57-річної Світлани Панаріної, яка виїхала з міста 13 березня разом з онукою. Їх прихистила німецька родина у містечку Майнбург у Німеччині.
«Не хотіла їхати, але погрози продовжували надходити»
Мене звуть Світлана Панаріна, мені 57 років, я працювала у Центрально-Міській лікарні Торецька, у терапевтичному відділенні.
Я брала участь у громадському житті міста, була активісткою організації “Твоє нове місто”. Ми знали, що росія нападе на Україну, це було лише питання часу, тож останні кілька років наша діяльність була спрямована на те, щоб розповісти мешканцям громади, що таке росія та які загрози вона несе. Десь за три місяці до війни мені та моїй онуці почали надходити погрози. Колаборантів у місті дуже багато, на жаль. Тих, хто чекає на прихід рф і бажає нашої смерті.
Я не хотіла їхати, у мене були інші плани: працювати у шпиталі, бути корисною. Але погрози продовжували надходити й ми з онукою вирішили поїхати. Я зрозуміла, що маю врятувати своє життя і життя дитини.
Увечері 12 березня я прийшла з роботи, а вранці ми з онукою вже були в евакуаційному потязі. Виїхали практично без нічого. З маленькими рюкзаками, де лише документи, якісь гроші, вода та їжа.
У Торецьку в мене залишилися батько, йому 85 років, він лежачий, і мати – 82 роки. Я б ніколи не залишила старих батьків, і цим мені зараз багато хто дорікає. Виїхати та врятувати себе та онуку – це було прохання моєї мами. Це мій біль, і попри те, що я знаю, що вчинила правильно, я відчуваю свою провину.
Тореччанка Світлана Панаріна на вулиці німецького МайнбургаФото: особистий архів Світлани
Довгий шлях до Львова
До Краматорська нас довіз друг на машині. На вокзалі все організовано, є місце обігріву, волонтери спочатку пропускають людей з маленькими дітками, людей похилого віку, потім усіх інших.
Нас посадили у потяг до Львова. Їхали ми 30 годин. Майже без зупинок. Тільки в Полтаві зупинялися, там люди із Сум підсідали. Ніхто нікуди не виходив, на перон, нікуди. Були зупинки вимушені – під Харковом на час повітряної тривоги потяг стояв із вимкненими вогнями. Потім продовжили їхати. Вдячні нашій залізниці, адже їм потрібно було повністю перебудувати шляхи.
Ми їхали в плацкартному вагоні, у всіх була своя полиця. Але нам не вистачило води. Волонтери попереджають, що до потяга треба брати достатньо води та їжі, бо ніхто не знає, скільки потрібно буде їхати. На двох у нас було 4 літри води, але ми поділилися водою та їжею з супутниками: сім'єю з 3 дорослих та 7 діток – у них не було ні поїсти, ні води достатньо.
Львів, кордон та Польща
Ми вийшли у Львові, тут були й волонтери, вода, і поїсти, і все безплатно. Напевно, так, як організована допомога біженцям у Львові, не відбувається, напевно, в жодній країні. Там все на найвищому рівні. Кому нема де ночувати, волонтери знаходять житло на одну ніч. Нікого не залишать без допомоги, жодної людини.
Ми збиралися їхати далі до Німеччини, це не було спонтанне рішення. У моєї колеги в Німеччині діти, вже 8 років, поїхали ще у 2014 році. Вони могли прийняти нас на перший час, тому поїхали туди.
Ми дізналися у волонтерів, звідки відправляється електропоїзд на Польщу та пішли на перон. Була вже п'ята година вечора. Чекали ми довго, стоячи, в черзі було не менш як 2 тисячі людей. Поїзд не подавали й жодного розкладу не було. Так ми стояли до 2 години ночі.
Потім я познайомилася з волонтером Василем, ми з ним порозумілися, дуже приємно було зустріти людину, близьку за переконаннями. Він був на Майдані, на руках у нього загинув друг. Працює у банку, депутат Львівської міської ради. Вночі волонтерить, у свій будинок пустив 40 людей із Донецької області.
Світлана з волонтером паном Василем у ЛьвовіФото: особистий архів Світлани
Він відвів нас до автобуса, який їхав до польського кордону. Там переважно були мами з маленькими дітьми, але пустили й нас. За дві години, навіть менше, ми були на польському кордоні.
Ставлення поляків – це відкриття для мене. Польські прикордонники допомагають, підхоплюють багаж та несуть, бо якийсь відрізок на кордоні треба проходити пішки. Ми навіть не заходили до пункту контролю, у нас зібрали документи та буквально через 20 хвилин (в автобусі було багато людей) винесли всі документи зі штампами. Так ми пройшли контроль. Потрібні були лише закордонні паспорти.
Поки ми чекали, підійшли польські волонтери із гарячою їжею, з іграшками для дітей, теплими ковдрами. Тут я почала плакати та довго не могла заспокоїтись. Мені було так страшенно шкода, що моя країна в такому становищі, що мусить приймати цю допомогу. Мені було шкода дивитися на наших людей, на маленьких дітей, яким пропонують їсти, пропонують взяти якісь солодощі, а вони кажуть: "Дякую, я не голодний, вже їв сьогодні". О 2-3 годині ночі. Мозок сприймає, а серце не розуміє те, що трапилося з нашою країною.
У Польщі на нас чекали діти моєї колеги на машині, ми рушили до Німеччини.
Німеччина і пошук житла
У Німеччині ми тимчасово зупинилися в Мюнхені, у квартирі дочки моєї колеги, одразу зареєструвалися на отримання тимчасової посвідки на проживання (на пів року).
З житлом у Німеччині дуже складно, і напевно іншим людям я радила б їхати в інші місця.
Ми зверталися до волонтерів, але жодного житла нам не запропонували. Можна було поселитись у табір для біженців. Паралельно я шукала житло сама, дала оголошення у соцмережах із проханням допомогти. Нам з онукою запропонували підселення до німецької родини у маленькому містечку Майнбург (15 тис. населення) у цьому ж регіоні, у Баварії. Ми зараз тут, вже 3 тижні.
Хочу попередити людей, щоб всі були дуже уважними та обережними. Ми біжимо від смерті та думаємо, що перетинаючи кордон, одразу опинимося серед лише добрих людей і до нас буде лише гарне ставлення. Це не так. Тут попереджають, навіть на телефон приходять SMS від німецької поліції, що є негідники, які користуються інформаційною і правовою безпорадністю українських біженців.
Наприклад, на моє оголошення про пошук житла відгукнулося дуже багато людей, але я зв'язалася з жінкою, на ім'я Яна Браун, яка схожим чином допомогла з житлом вже близько 70 сім'ям.
Панорама міста Майнбург, де зараз живе Світлана з онукоюФото: особистий архів Світлани
Життя в німецькій сім'ї та німецькій громаді
Сім'я, яка нас прийняла, велика, у них троє дітей. Господиня – сімейний лікар, господар – учитель математики, але зараз займається сім'єю, ще має невеликий бізнес.
На запитання "Скільки ми можемо бути тут?", нам відповіли: "Хоч все життя". У нас окрема кімната з ванною та туалетом. Решта усе спільне. Простору вистачає, будинок великий, 300 кв.м із садом.
Харчуємось ми разом, готувати стало моїм обов'язком (тільки солодкою випічкою займається господар). Вони люди зайняті, з іншими культурними та харчовими звичками, але ми їх "підсадили" на свою українську кухню. За ці три тижні я ще жодного разу не повторилася! Їм дуже подобається, кажуть, що дуже смачно, поживно та дешево.
Внучка переживає все це легше, ніж я. Вона закінчує дистанційно українську школу, паралельно вже тиждень, як ходить до німецької школи. Складно через мовний бар'єр, рівень підготовки. Тут англійські тексти розбирають на рівні, мабуть, наших вишів, завдання з математики, якою онука додатково займалася ще в Україні, вимагають більше часу на вирішення. І це при тому, що онука – відмінниця в українській школі.
Вона планувала вступати до медичного університету імені Каразіна у Харкові, ми до цього готувалися, ми туди їздили, але тепер будівлі вже немає, вона зруйнована. Напевно, пробуватиме вступати в Німеччині.
Онука Світлани Валерія на вулиці МайнбургаФото: особистий архів Світлани
Все дуже добре – але ми не вдома... Потрібно завжди пам'ятати, що це не мама, не тато, не ваша квартира, не ваш будинок, не ваше місто, не ваша область і не ваша країна. Але, мабуть, я скажу за всіх українських біженців тут, із якими знайома – німці стали для нас відкриттям. Таких душевних, сердечних людей, мені здається, дуже складно знайти. Я 16 років прожила в Італії й можу сказати, що німці мені здаються відповідальнішими та добрішими.
Тимчасову посвідку на проживання ми вже отримали, також нам видали страховки на медобслуговування у сімейного лікаря, невідкладна допомога тут безплатна.
Для нас організували зустріч з бургомістром міста, з керівником католицької церкви, нам запропонували висловити свої побажання, якого типу нам потрібна допомога, і більшість написали, що потрібна стоматологічна допомога, яка тут не підпадає під страховку. І місто для нас ці гроші виділило.
Щоп'ятниці в цьому маленькому містечку німецька громада організовує мітинги на підтримку України. Ми з онукою в них беремо активну участь.
Мітинг на підтримку України біля ратуші Майнбурга
Тут повсякчас наголошується, скільки Німеччина робить для України, а я намагаюся нагадувати, що це ми зараз для них багато робимо. Ми вдячні за те, що вони надсилають одяг, ліки, приймають біженців. Але я хочу їм донести, що нам не секонд-хенд потрібен, а нам потрібні снаряди, ракети та системи ППО. Вони мають розмовляти зі своїми політиками про це.
«Не сумніваюся у нашій перемозі»
Я не хочу тут затримуватись. Але зараз живу лише заради онуки. Вона молода дівчинка, вже починає інтегруватися тут, їй подобається спокій, їй подобається те, що в неї є майбутнє, що вона має щось для цього робити, вона бачить результат. У мене все навпаки. Я відчуваю провину, відчуваю біль.
Я розповім сон, який бачу не щоночі, але дуже часто. Я у своїй квартирі в Торецьку, і розумію, що ми оточені, що більше я ніяк, жодним чином, не евакуююся. Що вони підходять, що вже сьогодні-завтра моє життя закінчиться, а я не маю жодної зброї. Навіть гранати, щоб себе підірвати та їх когось із собою забрати. І я з жахом прокидаюся. Цей сон постійно повторюється.
Мої батьки кажуть, що ми прожили своє життя, а якщо ви хочете, щоб Україна мала майбутнє, потрібно не вмирати за неї, а боротися і перемагати за неї. Якщо онука закінчить тут університет, я хотіла б, щоб вона стала висококласним лікарем і змогла повернутися в Україну.
Я не сумніваюся у нашій перемозі. Нічого у них не вийде.
