Териконова неоднозначність

Поделиться в Facebook Написать в Twitter
  • 04.09.2018 21:51
  • 0

Терикони — загадкове слово і явище для тих, хто не з шахтарського краю. А для місцевих це даність і буденність: повз них їздять у справах, вони височіють на краєвидах з вікна, підлітки ловлять на них адреналін. А для мене, хоч і майже корінної тореччанки, у них є якась магія, хоч і моторошна.

От тільки подумати: терикони — це нутрощі Землі, вивернуті назовні. Просякнуті потом, кров’ю і смертю. Обвіяні вітрами, різьблені дощами. Неосяжні. Небезпечні.

Остання властивість неабияка важлива й багатолика. Горіння й пустоти, вибухи, ядучі гази, пил… Про це варто знати тим, кому цікаво вдертися на піраміди Торецька, що загарбали понад 140 га земель.

Палке серце

Якщо поверхневе горіння ще можна помітити й утриматися від відвідин, то глибинні нічим себе не виказують ззовні, хоча це справжнісіньке пекло може сягати 1000°C. І хто б міг подумати, що першими "запалюють сірники" мікроорганізми: вони взаємодіють із залізом, що вивільняється із сірчаних сполук, і нагрівають породу аж до 80°C. А потім вже запускаються інші процеси. Донецький учений Михайло Зборщик навіть розробляв ідею профілактики самозаймання териконів за допомогою вапнякових розчинів — як раз щоб вбивати мікроорганізми, а з ними й значні шанси на горіння. Але традиційно далі досліджень справа не пішла, бо у верхівках не було бажання вкладати в це гроші.

Важливі форми

Зміст змістом, а форма все ж має значення. Надто коли мова про терикони. Конусні, що розкидані містом та селищами, горять частіше, бо в них більше повітря (пригадуємо шкільну хімію). Ще років десять тому на шахті "Південній" можна було спостерігати, як повна вагонетка з породою повзе на вершечок відвалу, перекидається, і облегшено котиться додолу. Тридцятирічні тореччани застали в роботі ще й "Валюгу" в забалочній частині міста. То було моє улюблене шоу в дитинстві.

Зараз у нас цю технологію вже не використовують. Її витіснили більш безпечною: формування пласких териконів за допомогою великих вантажівок та бульдозерів. І навіть попри нерегулярне прокладання проміжних шарів з глинистих негорючих ґрунтів, передбачених технологією, утрамбована порода займається рідше за рихлу, яка була в конусних.

Є в нас і дивні на вигляд терикони із "шапками", деякі навіть влучно кличуть "какашками". Бо дійсно схоже. Це колишні конусні, які довелося гасити. Верхівку зрізали, трансформуючи відвал у плаский. А що вже спеклося в процесі горіння і стало як камінь (або правильніше — величезна цегла нестандартної форми), то так і залишилось непохитно стирчати. По таких як раз і любили лазити – як по скелях, тоді як зі звичайних схилів можна було проїхатися на велосипеді чи санчатах.

Вибухова загроза

Сповзання й вибухи в нас теж траплялися, але не на моїй пам’яті. Принаймні, на шахті Центральній (колишня ім. Дзержинського) таке було. Можливо, мешканці прилеглих територій чи шахтарі зможуть пригадати випадки й на інших об’єктах. Проте нам точно пощастило — не було потужних вибухів чи зсувів із численними жертвами, як це сталося у 60-х роках 20-го століття у Димитрові (тепер Мирноград). Тоді постраждало більше 30 людей, з них 18 загинули — кількатонна розпечена маса у супроводі диму й пилу насунула прямо на будинки. У ті часи садиби стояли надто близько до териконів. Зараз таке вже заборонено: згідно з правилами забудови населених пунктів та інструкціями щодо поводження з породними відвалами навколо має бути і механічна захисна зона, і санітарно-захисна зона (остання може сягати 500 м).

Інші “бонуси”

І звісно, які породні відвали без газів й пилу. Сірчані сполуки — сірководень та оксиди сірки — незмінні супутники вугледобувної промисловості. А в наших краях вміст сірки у надрах підвищений — десь 3%. Це впливає і на якість вугілля, і на ступінь небезпеки породних відвалів. Окрім своєї активної участі в процесах займання, ці сполуки можуть викликати подразнення дихальних шляхів та очей, хвороби у людей та навіть дерев, спричиняти кислотні дощі тощо. До них долучаються ще й чадний та вуглекислий гази.

Та попри всі ці факти бажання познайомитися з цими підступними горами не зникло. Просто під час відвідання намагалися бути обачними.

Сходження

Проорані водою схили зачаровували рельєфністю і червоно-сизими переливами кольорів.

Довго й неквапливо йшли вгору колишньою дорогою самосвалів. Налітав цупкий вітер, здіймав пил. Подекуди траплялися сліди, схожі на собачі. У деяких місцях бачили жовтий наліт і обходили його стороною, бо там вихід на поверхню сірководню та оксидів сірки, різкий запах яких було не сильно, але відчутно.

І ось нарешті верхівка — велике плато із маленькими пагорбами та неймовірним краєвидом куди не кинь оком. Обертаєшся повільно круг себе, намагаєшся закарбувати в пам’яті все це. Вітер тут зовсім несамовитий, тому наявність капюшону радувала. І варто зав’язати волосся, інакше ви приречені вести нескінченну боротьбу з ним.

Під ногами рожева, перегоріла порода — без таких привабливих насичених кольорових переходів, як на схилах. Здебільшого дрібна. Самотньо лежить округлий шмат, немов хтось намагався щось зліпити й потім кинув. Безлюдний марсіанський пейзаж. Майже з усіх боків на різній відстані можна побачити інші терикони — наче сторожові вежі. Особливо зараз, коли війна впритул.

З урахуваннями обставин, вдиратися на терикон – ще менш помірковане рішення. Але вже пізно. І моє бажання здійснене, а відчуття магії териконів тільки посилилося.


Авторка лише описує власні враження і не агітує читачів повторювати такі подорожі з міркувань безпеки.

Фото: Юлія Захарченко

Комментарии: