8 квітня російські військові випустили по вокзалу Краматорська 2 ракети, в той момент на вокзалі було близько 4 тисяч людей, які чекали евакуації. Серед постраждалих – сім'я Степаненків зі смт Нью-Йорк. Матері й доньці відірвало ноги, хлопчик, на щастя, не постраждав. Наразі родина перебуває у лікарні у Львові й готується до протезування у США. Історією сім'ї поділився мер міста Андрій Садовий.
«Думаю, вона зможе навіть танцювати»
Батько 11-річних близнят Ярослава та Яни помер, а вітчим, коли почалася війна, пішов воювати. Його сестра запропонувала Наталії приїхати у Яремче, вони погодились, бо обстріли Нью-Йорка не вщухали. 8 квітня жінка з сином та донькою були на вокзалі у Краматорську, чекали на евакуаційний поїзд.
Яна попросила чаю, тож Ярослав залишився біля сумок, а мама з донькою вийшли на перон, де волонтери готували чай. І саме у цей час пролунав вибух.
"Я нічого не чула взагалі. Відкриваю очі, навколо все у крові, повно людей. Хочу встати й не можу. Дивлюся на ногу і… Тоді дивлюся на Яну, а у неї нема кросівок", – з болем згадує Наталія.
І мама, і донька отримали важкі травми. У Наталії осколок пробив товстий кишківник і вона втратила ліву ногу, а її донька – обидві. Ярослав був у приміщенні вокзалу і, на щастя, не постраждав.
Першу допомогу Наталі та Яні надали у Дніпрі. Зараз мати й донька проходять лікування у Львові. За словами лікаря, після протезування Яна зможе танцювати.
"Під час вибуху дівчинка отримала важкі травми – травматична ампутація обох ніг на рівні гомілок, а у мами – ампутація лівої ноги та ушкодження м’яких тканин правої гомілки. Зараз їхній стан середньої важкості, а коли вони до нас потрапили, у них були септичні рани, оскільки вони мали важкі травматичні ампутації. Рани уже загоюються і вони готуються до евакуації за кордон, бо нині протезування найкраще робити саме за кордоном. У дівчинки збережені колінні суглоби, тож можна розраховувати на доволі функціональне протезування. Думаю, що вона зможе навіть танцювати", – розповів завідувач хірургічного відділення Лікарні Святого Миколая Дмитро Грицак.
У львівській лікарні Наталія з дітьми уже декілька тижнів. Поволі оговтуються від шоку, болю, страху. Окрім лікарів, мамою і сестрою опікується 11-річний Ярослав. Приносить чай, підігріває їжу, кличе медсестру, коли потрібно – одним словом, є їхньою опорою і підтримкою.
"Зазвичай я біля палати гуляю. Якщо мамі або сестрі щось потрібно, вони просто крикнуть — “Ярик”. І я прибіжу. Вони кажуть, що їм потрібно, я допомагаю або кличу когось. Щось подати, принести, покликати когось, вкрити. Чи щось ще: нагріти їжу, принести, води подати".
На протезування Наталію та Яну планують відправити до США. А після перемоги родина мріє повернутися додому. "Якщо буде куди повертатись. Якщо там будуть "ці" (окупанти - ред.), я не поїду" — каже Наталія.
