Журналіст BBC Ендрю Гардінг відвідав Торецьк і побував на одній з двох працюючих шахт міста. Публікуємо переклад його статті українською.
Уявіть, що ви — шахтар і спускаєтесь у глибоку, стару, хитку шахту. Далі уявіть, що ви робите це в зоні бойових дій.
"Страшно, але що вдієш? У нас не так багато варіантів", — з похмурою посмішкою зауважує 30-річна українська медсестра Іра Юсько, вмикаючи налобний ліхтарик у вугільній шахті Торецька на сході Донбасу.
Навколо неї понад десяток шахтарів — обличчя в них уже брудні. У темряві човгають до деренчливого залізного ліфта, який спускає їх на 800 метрів під землю на шестигодинну зміну.
"Сподіваємось на краще. Але тяжко на душі. Охоплює розпач. Жахливі часи зараз. Удома теж сумно: дружина поїхала", — каже шахтар Віталій Вахордер. На торецькій шахті він пропрацював пів життя. Його сім’я нещодавно евакуювалася на захід країни до безпечнішого місця.
Нагорі, серед пшеничних полів, час від часу лунає гуркіт і хруст артилерійського вогню, адже шахта розташована за 4 км від лінії фронту, де російські війська намагаються продавити запеклий український опір.
"Люди спускаються в шахту, знаючи, що можуть не піднятися назад. А як таки повернуться, може статися що завгодно – місто постійно бомблять", – зазначає Анатолій Шолохов, заступник голови Торецького об’єднання шахтарів, спостерігаючи, як зачиняються двері ліфта. 69-річний шахтар народився в Торецьку і колись був мером міста.
Після багатьох років конфлікту більшість шахт східної України були змушені закритися
Вугільні шахти і круті шлакові відвали, що темними пірамідами видніються на обрії, уже понад століття являють собою визначальну рису Східної України. Саме вони забезпечували Російську імперію, а потім і Радянський Союз, більшою частиною сировини. Проте через розпад СРСР, вісім років запеклих боїв проти російських загарбників, а також повномасштабний наступ Кремля, більшість шахт довелося закрити.
На сьогодні існує чимало проблем: зокрема, останнім часом шахти закривають у терміновому порядку і не дотримуються належних заходів безпеки. Це призводить до витоку високотоксичної рідини зі старих тунелів, що може призвести до отруєння води в місцевих річках.
"Найнебезпечніше – коли зупиняють кілька шахт одночасно", – каже Анатолій. "Неможливо проконтролювати, куди просочуються підземні води, і якщо вони вийдуть на поверхню, то це буде катастрофа. Уся ця місцевість стане непридатна для життя – отже, на наше місто чигає екологічна криза. Не дай Боже, щоб ці шахти зупинилися. У такому разі їх заллє водою і все може погано закінчитися".
Дотепер у Торецьку працює лише дві шахти – раніше місто мало назву “Дзержинськ” на честь засновника комуністичної таємної поліції.
Лінія фронту знаходиться всього в чотирьох милях від шахти
В’їжджаєш із заходу, повз перегородження і блокпости української армії, у майже порожнє місто з архітектурою і пам’ятниками радянських часів, – і неначе відступаєш на крок назад у минуле. Радянська червона зірка все ще стримить на вершині однієї з найстаріших веж торецької шахти. Видобувати вугілля там почали у 1930-х роках, а під час Другої світової війни шахту сильно пошкодили. Після ремонту 1955 року відчутних поліпшень, принаймні косметичного ремонту, схоже, не відбулось.
Якось минулого тижня випав сонячний ранок, і співробітники провели відвідувачам екскурсію. Велетенські уламки іржавої техніки біля подібних на каракулі завитків залізничної колії, де робітниця власноруч штовхала шахтні візки до дерев’яного сараю. Два величезні відвали шлаку за шахтою, де-не-де вкриті деревами й кущами. Огрядне дерево, проросле крізь старовинне вітрове колесо. Над головою зловісно скрипіли дошки підлоги, коли персонал прямував по пішохідному мосту із тунелю назад до громадського душового блоку. Через пошкодження водогону, в якому місцеві жителі звинувачують війну, зараз води там немає, як і в решті міста.
Від початку російського наступу залишилася лише третина персоналу шахти
"У місті води ніде немає. У туалет сходиш, а як змивати? Коли дощить, усі в нашому будинку виходять збирати дощову воду", – розповідає Віталій.
Від початку повномасштабного російського вторгнення в лютому цього року в місті залишилася тільки третина персоналу шахти: дехто – з відданості власне шахті, але переважно – з фінансових міркувань.
"Я працюю тут двадцять років. Після школи пішов одразу на шахту. Інших професій тут немає. Немає заводів. Ми заробляємо від 8 000 до 10 000 гривень на місяць і за нинішніх цін це нічого, копійки, не краще за студентську стипендію", – свідчить Юрій Подлуцький.
Загалом скидалося на те, що шахтарі не хочуть висловлюватися про війну або безпосередньо про президента путіна. Багато хто з них російськомовні й воліли уникнути теми, що могла б спричинити конфлікт у згуртованій громаді. Проте кілька чоловіків визнали, що неабияк сумують за радянською епохою та часами, коли українці та росіяни працювали пліч-о-пліч у шахтах.
“З путіним чи без, а нам ще тут жити і працювати. Тут багато «совєтів», — підсумовує Віталій. «Я вважаю себе просто за місцевого. Для когось з нас російська – рідна. Але над усіма нами одне небо".
