Попри постійні обстріли та відсутність води у Торецьку, шахтарі продовжують працювати, ризикуючи залишитися під землею після чергового відключення світла. Французький журналіст Філіп Лобджойс відвідав одну з працюючих шахт і поспілкувався з її директором. Торецьк.city публікує переклад його репортажу.
Під вогнем
На подвір’ї шахти чоловік у блакитній куртці контролює роздачу води, яку організовують для дружин шахтарів, які незабаром підіймуться з підземної роботи. Вже три тижні, як у деяких районах Торецька, великого 50-тисячного міста Донбасу, що на південному сході України, немає питної води.
Місто щодня страждає від бомбардувань. Адже воно усього за чотири кілометри від лінії фронту, де українські військові стримують наступ росіян. Незважаючи ні на що, є 1200 шахтарів – чоловіків і жінок – які щодня спускаються в надра землі на глибину 950 метрів, щоб видобувати вугілля.
Капсула часу
Чоловік у синьому піджаку — Віктор Давидович Герд. Біле волосся, кілька золотих зубів, у свої 72 він директор цієї історичної шахти, у місті, яке охоплене війною. Він має єдине бажання: забезпечити добробут і безпеку його працівників. "Шахтарю потрібно 100 літрів води, щоб помитися, коли він повертається з шахти, а потім ви повинні дати трохи і його родині", — пояснює Віктор перед резервуаром для води.
Віктор Давидович Герд, директор шахтиФото: Ouest-france
Ситуація у місті значно погіршилася через війну, але так було не завжди. Довгий час Торецьк був одним із флагманів видобутку копалини в регіоні. "Цю шахту нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, однією з найвищих радянських цивільних відзнак!", - додає секретар, що підійшов до Віктора. І одразу показує кілька розпоряджень на мобілізацію. Війна довкола, і ніхто від неї не втече.
Забуті глибини
Показовим для радянського режиму місто було навіть у своїй назві. До «декомунізації» у 2016 році Торецьк звався «Дзержинський» на честь Фелікса Дзержинського, творця НКВС, політичної поліції СРСР зі зловісною репутацією. Згодом вона стане КДБ.
Шахта стара і, як капсула часу, втрачена посеред бомбардувань. Будівлі застигли у славному, але дуже далекому минулому. Тут все або розвалюється, або занедбано. Станція, побудована в 1913 році, напівзруйнована і, здається, чекає гіпотетичних поїздів.
У шахті все розвалюється. Станція побудована в 1913 році, нині підключена до поїздів і рейок, які не працюють. Фото: Ouest-france
"Шахту відкрили 167 років тому і ніколи не зупиняли, — продовжує директор, потім після паузи додає: Все одно ми не могли зупинитися. Якби шахта зупинилася, підземні води, що відкачуються щодня, затопили б ґрунт і отруїли б його!"
"Це справжня в'язниця глибин. 1200 шахтарів щодня спускаються туди. Вугілля добувати дуже важко, це вимагає багато ручної сили, але вона найкраща для виготовлення якісної сталі. Тієї, з якої виготовляли танки Т-34 під час Другої світової війни", — захоплюється директор, трохи ностальгуючи за іншою епохою.
Якщо вони застрягнуть...
"Під землю спускаються і чоловіки, і жінки. Їх тринадцять", — продовжує Віктор Давидович, йдучи до великої приймальні. Від початку війни безпека шахтарів стала його одержимістю: "У мене налаштована система з генераторами, які можуть їх витягнути, якщо вони застрягли внизу під час відключення електроенергії".
"Російські снаряди з початку наступу вдарили двічі: одна міна впала посеред двору, а інша влучила у будівлю і почалася пожежа", - каже він, хитаючи головою, перш ніж оговтатися, щоб запитати: "Ви знаєте багато чоловіків і жінок, які спускалися б під землю, коли ракети падають навколо них? Справжні герої! Вони найкращі у світі. Вони довіряють нам, як ми їм".
Повсюди в приміщенні шахти висить радянська символіка, яку директор відмовився прибрати: "Це наша історія"Фото: Ouest-france
У гігантському залі, освітленому величезними люстрами, на стінах розміщена історія шахти з багатьма символами ще радянських часів. "Люди з облради хотіли, щоб ми все це прибрали, — сказав він, вказуючи на серпи, молот і червону зірку, — Але це наша історія, вона символізує нашу роботу, те, чим ми були", - підкреслює він з гордим поглядом.
Мій тато, моя мама, усі були шахтарями
На питання, чи він сам шахтар, Віктор сміється: "Як ви думаєте, я став директором? Мій батько, моя мати були шахтарями". Тоді додає серйозніше: "Мій батько помер у 50 років від силікозу. Мені було 19 років. Настав час мені прийти і замінити його".
Навпроти шахти, вище, стоїть будівля радянського зразка. Там розташована обласна рада шахт, яка керує різними підприємствами області. Попереду встановлена статуя, присвячена жертві шахтарів під час Другої світової війни.
Тут теж час ніби зупинився. Помаранчевий килим, лакове дерево безліч нагород. Усе це оточує головного регіонального менеджера. Він сидить за письмовим столом, масивний, у рожевій сорочці та з сивою бородою і забороняє нам його фотографувати. Називає лише своє ім’я: "Володимир.
Розмова коротка, а застереження точні. Ми не говоримо про політику. Нас попросили не питати про війну. Лише кілька цифр: "Шахта працює лише на 30% потужності, а виробництво різко впало. Вісім років працюємо за 4 кілометри від фронту. Три тижні не було питної води, а газу не стало 6 днів тому". Чоловік зупиняється, простягнувши палець:"Чуєш? Щойно вдалині вдарили два артилерійські залпи. Це не зупиняється ні на мить", - сказав він і навіть намагався посміхнутися, перш ніж продовжити: "У деяких частинах міста більше немає електрики, і люди змушені розводити багаття на вулиці. Ось до чого нас довели."
Насамкінець чоловік з напівусмішкою сказав: "Із 50 000 людей до війни, нині залишилося лише 10 000. Якщо вдома є знайомі безробітні, скажи французам, хай вони їдуть на наші копальні, тут є робота, нам не вистачає рук!"
