З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Кіровоградщина прийняла понад 90 тисяч вимушених переселенців, 20 тисяч із них осіли у Кропивницькому. Серед них й Тетяна Бесіда з селища Нью-Йорк. Вісім років вона жила поряд із лінією фронтового розмежування, а коли обстріли стали щоденними, разом із родиною жінка вирішила переїхати.
Хто повідомляє: Український кризовий медіа-центр
Для нас війна розпочалася у червні 2014
Тетяна Бесіда разом із чоловіком за віком уже пенсійного віку. Втім, чоловік ще продовжував працювати на одному з підприємств селища. Коли ж російські війська почали просуватися Донеччиною з боку раніше окупованих територій, у Нью-Йорку всі підприємства зупинили свою роботу. Люди почали масово виїжджати, адже добре знали, що з собою несе «руський мір».
"Це для більшості українців відлік війни почався з 24 лютого, а для нас вона почалася ще в червні 2014 року. Коли російські бойовики увійшли на територію області, українські військові чинили їм опір. Так сталося, що зіткнення між ними відбулося саме в нашому селищі. Зав’язався жорстокий бій. Літали літаки, вибухали бомби, були постійні обстріли. Ми майже тиждень сиділи у підвалі і не виходили на вулицю. Було дуже страшно. Ось тоді вперше ми зрозуміли, що таке війна – страшна і невмолима, зовсім інша, аніж ми про неї читали у книжках і бачили в кінофільмах", – згадує Тетяна Бесіда.
Тетяна Бесіда з Нью-ЙоркаФото: Український кризовий медіа-центр
Тоді жінка, попри пережитий страх, не наважилися покинути рідну домівку. Лінія фронту відкотилася далі, і селище залишилося на території, підконтрольній Україні. Хоча війна насправді далеко не відійшла. Умовний кордон пройшов за Горлівкою, яка всього за кілька кілометрів від Нью-Йорка, залишивши її в окупації. Люди жили фактично біля лінії фронту.
"З наших вікон було видно так звану «ДНР». Майже щодня чули і бачили обстріли, інколи долітало й до нас. Але ми звикли до цього, загалом у нас було все нормально: підприємства, магазини, школи, заклади культури працювали, ми жили в Україні. Увесь цей час навіть не думали, що агресор просуватиметься далі, адже українські Збройні Сили добре тримали оборону. Але 24 лютого знову здригнулися від моторошної звістки – війна. Із завмиранням серця стежили за новинами – що відбувається на Київщині, в Чернігові, Сумах. Було зрозуміло, що ворог, який за крок від нас, просуватиметься далі. Так і сталося. З кожним днем у все більше сіл і містечок нашої області заходили окупанти. Поводилися як варвари, грабували, стріляли у людей просто на вулицях. Ми побачили, що це зовсім інша поведінка ворога, аніж була у 2014-му. Дуже злякалася за дітей, тож донька із зятем та онуками поїхали одразу. У Кропивницькому живе доньчина подруга, яка допомогла знайти житло, тож вирішили їхати туди. А ми з чоловіком ще лишилися вдома, бо там живе моя 83-річна мама, яка навідріз відмовилася кудись їхати. Сподівалися, що найгірше нас омине. Аж до 28 квітня,.." – розповідає жінка.
Душа болить за рідний дім
28 квітня російські окупанти завдали ракетного удару по Нью-Йорку. Кілька людей загинуло, ще багато отримали поранення, вибухами зруйнувало підприємство і будинки цілого житлового кварталу. Після цього артобстрілу Тетяна Бесіда вирішила їхати. Рішення далося їй дуже важко, адже у селищі лишилася її літня мама, яка не захотіла покидати рідний дім. За нею зараз доглядає сусідка, яка теж не покинула своє обійстя.
Чоловік дуже не хотів полишати рідну домівку, але все ж наважився. Зібрали речі у валізи, взяли трьох собак і поїхали у Кропивницький до доньки. Доїхали до Дніпра, а звідти сюди. Поки добиралися, у Кропивницькому добрі люди нам уже знайшли житло, зустріли дуже тепло, допомогли з усім необхідним. Тут облаштувалися. Але як би добре тут не було – серце не на місці від хвилювання за рідних, за свою домівку. У Нью-Йорк окупанти ще не зайшли, але обстрілюють часто.
Наслідки обстрілу Нтю-Йорка 28 квітняФото: Український кризовий медіа-центр
Про повернення додому жінка думає постійно, але коли це станеться, каже, одному Богу відомо. Зараз жити у селах і містах Донецької області неможливо. Там майже повністю зруйнована інфраструктура, немає газу, води, електрики. Найбільше лякає зима, бо всі розуміють, що тепла в оселях не буде, та й житло здебільшого зруйноване.
"Розповідають, що в селищі залишилося ледве з тисячу жителів, а раніше було понад 12 тисяч. На моїй вулиці вціліли зо три будинки, решта – розбиті. Душа болить за рідний дім", – каже жінка.
Як раніше вже не буде
Тетяна Бесіда вірить, що її селище і всі окуповані території України звільнять. Каже, зруйноване житло, міста і села відбудують, головне, щоб люди були живими, щоб усі наші військові повернулися додому.
"Ми думали, що переїдемо ненадовго, навіть теплих речей із собою не брали. Віримо у нашу перемогу і дуже сподіваємося, що так і станеться. Але навіть якщо доведеться зимувати тут, вірю, що добрі люди нас у біді не залишать. Зараз донька шукає роботу, внуки збираються до школи, оптимізму не втрачаємо, – з надією каже пані Тетяна. – Це хибна думка, що більшість населення у Донецькій області хотіли жити в росії. У селах живуть люди з українською позицією, говорять на суржику, але ж українською! Навіть ті, хто думав, що, відділившись від України, буде краще, тепер розуміють, як добре було до окупації."
Тетяна Бесіда з онукомФото: Україський кризовий медіа-центр
Тетяна Бесіда дуже сумує за рідним домом, але переконана – рано чи пізно всі війни закінчуються. Оптимізму їй додає мама, яка на своєму віку вже пережила і війну, і голод.
"Моя мама каже: «Я пережила війну з німецькими нацистами, хоч і була дитиною, переживу й війну з російськими рашистами». Дуже хочу, щоб мамина віра у перемогу справдилася. Вона підтримує і наш дух. Не знаю, коли зможу обійняти її, але дуже цього хочу і вірю, що це вже скоро станеться. Вірю в наші Збройні Сили і в Україну", – додає насамкінець Тетяна Бесіда.
