Багатодітна родина Рижкових з Торецька ще два роки тому жила своїм звичайним життям. Тетяна займалась виробництвом сиру, а її чоловік, Олександр, працював нотаріусом. Їх старша донька вчилася у виші, а ще дві – у школі. Намагалися тримати баланс у роботі й у родині. Війна змусила подружжя з дітьми евакуюватися до Дніпра, а потім вже знайти місце сили в Одесі.
Редакція сайту Торецьк.City у рамках спецпроєкту “Говорять свої з Торецька” поспілкувалась з Тетяною та дізналась, як змінилося їх життя під час війни, що нагадує про Торецьк та чи збираються після перемоги повертатися до рідного міста.
Ніколи не стояло на меті покинути Торецьк
Я деякий час до повномасштабної війни займалась виготовленням сиру. Починала на своїй кухні, у каструлях. Потроху розширювала об’єми й вже з жовтня 2021 року виготовляла продукт в окремому приміщенні. В Торецьку молока було достатньо, тож планувала і далі розвивати цей бізнес: писати грантові проєкти, придбати нове обладнання та виходити на якісь ринки.
Тетяна Рижкова до повномасштабного вторгненняФото: з архіву сім'ї Рижкових
Досвід підприємницької діяльності в мене достатній. Раніше я була успішним підприємцем у мережевому маркетингу — займалася Amway.
Мій чоловік, Олександр, працював приватним нотаріусом. Ми працювали, відпочивали та займалися сімейними справами. Разом виховуємо трьох доньок. Нам вдавалося тримати баланс між роботою та родиною.
Нам ніколи не хотілось назавжди залишити Торецьк, ми не планували високих обріїв. Хотілось щасливого життя у всіх людських аспектах.
Рідні краєвидиФото: з архіву сім'ї Рижкових
У 2021 році старша донька вступила до харківського вишу, тож на момент вторгнення вона була студенткою першого курсу. Інші дівчата навчалися в школі.
Ми поверталися до Торецька кілька разів — забрали все, що хотіли
Маючи досвід 2014 року, коли Торецьк деякий час був окупований, ме не дуже переймалися початком активних бойових дій. Більше непокоїла доля старшої доньки, яка залишалася у Харкові, що постійно обстрілювався. З Торецька ми виїхали 5 березня до Полтави. Думали, що через два-три місяці все завершиться і ми повернемося. Тож якихось прощань з будинком та містом не було. Доньку з Харкова з маленьким собакою та валізою до Полтави вивезли волонтери.
Перший наш досвід, як переселенців, був у якомусь глухому полтавському селі, де ми перші 20 днів відсиділися там.
Далі облаштувалися у Дніпрі. Звідти декілька разів їздили додому в Торецьк. Тож у нас була можливість потроху забирати те, що нам потрібно було для життя та цінні для нас речі.
Тетяна та Олександр РижковиФото: з архіву сім'ї Рижкових
Тож раз за разом згадували про щось важливе й забирали з дому. Востаннє ми були там у листопаді минулого року. Забрали цілу валізу родинних світлин, бабусину вазу та килим, який привезли з першої родинної поїздки до Туреччини. Він дуже гарно ліг на підлозі нашого теперішнього житла та нагадує про рідне місто.
Ще про Торецьк нагадує …сало. Батьки чоловіка поки залишаються там. Його мати нам постійно телефонує. Від неї ми дізнаємося за ситуацію в місті. А ще вона нам посилає сало.
Останнього разу просили декілька кілограмів, бо й наші друзі теж люблять цей делікатес, і ми ними ділимося, з радістю.
Якщо треба було починати все з нуля, то вирішили це робити в Одесі
Попри те, що ми добре влаштувалися в Дніпрі, надовго ми там не затрималися. Чоловік вже зареєструвався і почав працювати, з’явилися нові клієнти. Я влаштувалася на дніпровську сироварню, де отримала додатковий досвід в улюбленій справі. Наче все було добре, але душевний зв’язок з Торецьком ставав все слабкішим. Цьому посприяло й те, що мої батьки теж виїхали з міста. Виїжджати на кордон ми не хотіли, тому у новорічну ніч 2023 року прийняли для себе важливе рішення — де ми будемо будувати своє життя далі та, де надалі буде жити наш рід. Якщо Господь надав такий вибір, щоб все почати майже з нуля, то хай це буде Одеса. І це було свідомо.
Тетяна за улюбленою справоюФото: з архіву сім'ї Рижкових
В Одесі ми знімаємо будинок, як було і в рідному місті. Мої батьки поруч з нами. Я вже потроху почала займатися виготовленням сиру на евакуйованому з Торецька обладнанні. Хочу розширювати бізнес. Вже подала грантову заявку — чекаю.
Чоловік теж повернувся до своєї справи. На роботу до себе влаштував двох тореччанок. “Набиває” клієнтуру.
Нове місце роботи Олександра РижковаФото: з архіву сім'ї Рижкових
Середню доньку вже перевели в одеську приватну школу, а менша ще навчається дистанційно в торецькій. На наступний навчальний рік теж плануємо її влаштувати в школу тут.
Одеса — гарне місто. Гарні та чуйні люди тут. Дуже тепло нас зустріли. Жодних проблем у нас тут не виникало.
Тож працюємо, навчаємося та відпочиваємо в Одесі, але живемо поки сьогоднішнім днем, без особливих планів на майбутнє.
Для себе, для земляків, для міста
Я не можу наразі чітко сказати повернемося ми до Торецька чи ні. Поки туди ми повертатися не плануємо. Але ніколи не говори ніколи...
Тореччанам, які виїхали, я з власного досвіду рекомендувала знайти психологічну підтримку. Можливо, пройти курс психологічної терапії. Нашій родині це дуже допомогло. А тим мешканцям Торецька, які прийняли рішення залишитися в місті бажаю вижити!
Тетяна та Олександр РижковиФото: з архіву сім'ї Рижкових
Рідному місту бажаю, щоб в його мешканців був вибір: повернутися туди чи ні. Це питання існування Торецька. Люди вже оцінили те, що вони втратили — тому після звільнення Торецька в нього є шанс нове життя, заграти новими фарбами. Але для цього ще потрібна “господарська рука” в місті.
