Останнім часом слово "інклюзія" та його похідні чути дедалі частіше: інклюзивна освіта, недостатня інклюзія , інклюзивне відділення банку тощо. Та чи всі розуміють сутність цього поняття? Для чого воно взагалі потрібне? І скільки складових у формулі успішної інклюзії?
З англійської "inclusion" — включення, тож інклюзія — це включення в активне суспільне життя всіх членів спільноти, забезпечення рівного доступу та можливостей завдяки врахуванню різних потреб, у тому числі й осіб з інвалідністю або серйозними вадами здоров’я. Це таке собі "all inclusive" в плані можливостей реалізації прав та свобод. Про важливість цього свідчить і спеціально ухвалена Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю, яку Україна ратифікувала ще у 2009 році.
Перше, що багатьом спадає на думку при згадуванні інклюзивності, — пандуси. Вони й насправді є важливими, з цим погодяться всі ті, кому доводилося котити візок, коляску чи валізу. Проте це навіть не складова, а лише елемент створення інклюзивного - безбар’єрного – середовища.
Як на мене, інклюзія — це трикутник. У нашій країні він схожий на любовний — у ньому не все співпадає та узгоджується, хоча й взаємопов’язане між собою.
Універсальна інфраструктура
Інфраструктура є, мабуть, найочевиднішою з трьох сторін. Уже згадані пандуси, пониження тротуарів, ліфти, широкі проходи, просторі туалети зі спеціальними поручнями, нижчі віконця кас, кнопки виклику, спеціальні підйомники — для маломобільних; рельєфна розмітка на тротуарах, таблички шрифтом Брайля, звукові сповіщення на вході, аудіо-помічники в установах, тифлокоментарі (додаткова аудіодорожіка з поясненнями ключових дій, жестів, обстановки на відео) — для людей з вадами зору; сурдопереклад тощо.
Як багато такого ви бачите на вулицях та приміщеннях наших міст і сел? Так, принаймні пандуси уже є вимогою для установ і їх постійно більшає. Проте деякі з них більше нагадують карколомні атракціони — крутий нахил або початок десь у кущах чи за бордюром. А дістатися пандусів — ще той квест, якщо не вмієш літати, адже часто на тротуарах немає понижень, а подекуди асфальт радше схожий на прооране поле. І тут не треба закидувати камінням саме Торецьк, бо така ситуація типова для країни загалом.
У Дніпрі, одному з найбагатших міст України, навіть на центральних вулицях можна запросто провалитися в дірку на тротуарі або перечепитися через каміння. А вхід до художнього музею виключно через високі сходи. Зате біля дверей висить об’ява, що ветеранам Другої світової та людям з інвалідністю відвідування безкоштовне у якийсь там день місяця.
Наприкінці вересня незаплановано відчула на собі й "інклюзивність" Києва й Одеси, коли довелося мотатися з валізою по вулицях та приміщеннях. Результати доволі сумні. Радувало тільки те, що валіза не надто важка, а я достатньо здорова, щоб перетягувати її через всі перепони.
Досі пам’ятаю, як у Анталії та Денізлі (Турція) мене вразила саме пристосованість навколишнього простору до людей з різними потребами: конвеєрні доріжки (щось на кшталт плаского ескалатора), розмітка та інформація для людей з вадами зору. У Денізлі на виході з автовокзалу навіть є карта, яку можна зчитувати навпомацки.
Наявність усього цього тісно пов’язана з другою складовою.
Суспільна свідомість
Уся інфраструктура і в нормативному, і в практичному аспектах цілком залежить від того, наскільки суспільство відчуває необхідність створення безбар’єрного середовища. Розробляти норми, проектувати з урахуванням потреб, встановлювати допоміжні конструкції, створювати додаткові засоби та мультимедійні матеріали — все це можливе тільки при усвідомленому ставленні.
До речі, згідно з дослідженнями Світового банку, закладення елементів інклюзивності у проект будівлі значно дешевше (менше 1% загальної вартості), ніж їх добудова в уже готовій конструкції.
Водночас, архітектурні чи організаційні рішення — це ще не все. Не менш важливими є повага й толерантність. Якою б розвиненою не була інфраструктура, повної інклюзії не відбудеться, якщо оточуючі випромінюють огиду, зневагу, агресію чи жалість. "Ти не можеш працювати, ти ж інвалід!", "Заберіть це хворе створіння до спецзакладу, йому не місце серед нормальних дітей!", "Нащо їм по кав’ярнях кататися на візках? Хай вдома сидять!" — це цитати з життя. Таке ставлення відмежовує, виключає з повноцінної взаємодії, демотивує та позбавляє віри в свої сили.
У частині випадків демотиваторами виступають близькі. Коли батьки не вірять у спроможність своєї дитини розвиватись і робити бодай щось, не дозволяють нічого пробувати, напружуватись — наслідки сумні. Дитина виростає, але залишається безпомічною, повністю залежною від інших — не стільки через здоров’я, скільки емоційно. Але ж батьки не вічні…
Із дорослими ситуація схожа, але тут уже сформований характер, і комусь може вистачити твердості розсунути межі. Наприклад, так сталося з Людмилою, яка після аварії втратила можливість самостійно ходити. Мати з усіх сил старалася доглядати за донькою та робити за неї якомога більше — наче сама жінка ні на що не здатна. Але Людмила вирішила, що це тільки шкодить поверненню до активного життя і попросила маму не опікати її так. Розмова закінчилась сваркою, на жаль. Проте Людмила таки отримала бажане. Вона наполегливо вчилася поратися з буденними справами та пересуватися сама. Знайшла спеціальні курси для людей з інвалідністю та здобула освіту майстрині з рукоділля, яке тепер дає їй заробіток: вишиває на замовлення, проводить майстер-класи, — і відчуває себе реалізованою. Її роботи — різноманітні й прекрасні.
Тож, надважливо поступово замінити руйнівні відносини на конструктивні, за принципом "win-win" — коли всі у виграші. Замість того, щоб ставити хрест на людях із серйозними вадами, переводити їх у розряд пожиттєвих немічних тягарів і саджати на мізерні соціальні виплати, варто створити можливості для розвитку, самореалізації та максимально самостійного життя.
Позитивне самосприйняття
І звісно, інклюзія не може обійтися без самих людей з вадами здоров’я. Як і в будь-якій іншій справі, багато залежить від ставлення до себе, своїх бажань та цілей. Випадок Людмили це добре ілюстрює. Учитися жити за нових умов, долати біль та постійні перешкоди — непроста задача, що вимагає неабиякої сили духу. Але як написав відомий велогонщик Ленс Армстронг, варто перетворювати перешкоди на можливості.
Саме так і зробив Олександр Чалапчій з Кіровоградщини. У вересні 2014-го він втратив обидві ноги вище коліна через вибух поблизу Торецька. Довге одужання, встановлення протезів та непроста реабілітація — ніщо не зламало Сашка. На компенсацію від держави він започаткував виробництво паливних пелетів для твердопаливних котлів. А ще — став тренуватись і брати участь у відомих "Іграх нескориних" ("Invictus Games"), завоював кілька нагород на національному рівні. Нещодавно побував і на всесвітньому етапі цих змагань в Австралії.
Інший приклад — Дмитро Щебетюк, який після доленосної травми співзаснував проект ДоступноUA (назва говорить сама за себе) і веде рубрику "Інклюзія" в шоу Майкла Щура. 29-річний чоловік не вважає інвалідність вироком, веде дуже активне життя, займається плаванням, і вже встиг переплисти Босфор, а також здійснити давню мрію — подорожувати автостопом.
І наостанок
Складові формули, що визначає рівень інклюзії в країні, зовсім нескладні: універсальна інфраструктура, суспільна свідомість та позитивне самосприйняття. Тож, кожен може зробити свій внесок у створення вільного, безбар’єрного середовища, де всі будуть відчувати себе повноцінними членами суспільства.
