Я – за примусову евакуацію дітей із міст та сіл, які Росія зрівнює із землею. Якщо батьки міняють життя дитини на майно, я – за позбавлення їхніх батьківських прав. Пояснюю чому.
Знову відео зі сходу України, серед тисяч переглянутих мною. Шукаю свій будинок у Лисичанську – не знаю, що з ним. Дивлюся на кадри із Сєвєродонецька – раптом побачу знайомих. Переглядаю відео з Сіверська – бо це потрібно для роботи. Майже всюди бачу дітей.
"Є тут хто? – волонтери спускаються до підвалу чергової багатоповерхівки. – Будемо евакуюватися?"
Ліхтар освітлює обличчя, люди одразу відвертаються до стін – ховають очі. З матраца на підлозі підхоплюється хлопчик років восьми. Волонтери не приїжджають із порожніми руками – це всі знають. Підіймаються, виходять разом надвір. За гуманітаркою вишиковується черга.
Починається обстріл, зовсім поряд вибухи. Волонтер не припиняє знімати, разом з іншими ховається під балконом першого поверху. Поруч хлопчик:
– Тобі страшно?
– Я уже привык?
– З нами поїдеш?
– Не-а.
– Чому?
– Мама не хочет.
Наразі дуже багато відео з евакуації знімає поліція. Мене вражають ці кадри. Особливо, коли знімають дітей і питають, чи бояться вони, чи є у них їжа, чи хочуть вони виїхати. Підлітки зустрічають такі питання із бравадою – мовляв, уже дорослі, нас не злякаєш. Але все одно поглядають на батьків – саме звідти беруть приклад. Малеча повністю повторює слова старших: тут наш будинок, ми хочемо залишитися тут.
Що цими кадрами хочуть показати? Для мене це як чергове висвітлення діяльності – ми працюємо, ми їдемо під обстрілами та пропонуємо допомогу. Якщо відмовляються, то ми нічого не можемо зробити. Чому?
Піти та залишити дитину вдома одного – це невиконання батьківських обов'язків, за яке світить адмінштраф.
Якщо не платиш аліменти, можна сісти терміном до двох років.
Просиш жебракувати – загрожує до трьох років позбавлення волі.
Батьків позбавляють батьківських прав, якщо вони хронічні алкоголіки чи жорстоко поводяться з дітьми.
А якщо батьки вбивають своїх дітей, коли відмовляються від евакуації, то їм нічого не загрожує. Навпаки, їх шкодують, висловлюють співчуття, збирають гроші на похорон малюків. Саме так було з Оленою з Привілля, що на Луганщині, яка кілька разів відмовлялася евакуювати дітей. В травні вона все ж таки виїхала до Дніпра, щоб поховати 9-річну дочку, яку не змогли врятувати медики після осколкового поранення, та лікувати 12-річного сина, який назавжди залишиться інвалідом. Вона відмовилася розказати свою історію для публікації, але скинула номер картки - потрібні гроші на похорон.
Ювенальні прокурори порахували, що на 31 липня 2022 року офіційно в Україні загинуло 358 дітей. Поранено понад 693.
Це тільки офіційна статистика, також у нас немає даних з окупованих територій.
Саме на прикладі евакуації я побачила, до чого неповоротка державна машина. Навіть із війною вона залишилася такою ж.
Потрібно було п'ять місяців для того, щоб:
- оголошувати обов'язкову евакуацію
- почати брати письмові відмови від евакуації
- евакуювати дітей за згодою одного із батьків.
До речі вже дев'ять років в Україні діє Кодекс цивільного захисту Україні. І там прописані підстави для обов'язкової евакуації, зокрема збройна агресія. Але оголошувати її будуть у Донецької області "перед початком опалювального сезону", сказала міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук. Не думаю, що після й цього стане виїжджати більше людей, бо за порушення закону не встановлено відповідальності.
Може, потрібно ще пів року, щоб знайшлися підстави вивозити людей, навіть, якщо вони проти. Можливо, у Рада ухвалить "терміновий" законопроєкт. Може, ювенальні прокурори таки вирішать, що тримати дитину під обстрілами це і є невиконання батьківських обов'язків.
На це можу сказати кожному - не займайтеся лише підрахунками жертв, а найскоріше візьміть відповідальність за життя тих, хто не може себе захистити.
