За офіційними даними, Львівська область від початку повномасштабного вторгнення росії прихистила 330 тисяч людей. Як повідомляє начальник Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький, область готова прийняти ще 10 тисяч людей у державних та комунальних закладах, приблизно 600 – у приватній сфері.
Торечанка Вікторія Лазарищак, 32 роки, разом із доньками Дарією та Владиславою, 12 та 9 років, вже місяць живуть у дитсадку, обладнаному під проживання переселенців, у Львівській області. Про дорогу до Львова, життя у дитсадку та ставлення місцевих мешканців до людей зі сходу України Вікторія розповіла Торецьк.Сіті.
Маршрут «Торецьк – Краматорськ – Львів»
Вікторія розповідає, що евакуацію не планувала, їхати вирішила в один момент. “Чоловік прийшов з роботи, я кажу: “Я, напевно, поїду”. Він відповів, що це правильно”. Записалась на евакуаційний автобус від Торецької адміністрації, отримала підтвердження. Взяли найнеобхідніше. “Маленьку торбинку із речами, документи та тормозок”.
На місце відправлення автобуса треба було прийти наступного дня о 08:00 ранку. Вікторія випила кави, каже, через хвилювання їсти не хотілося, встигла купити донькам фруктів, зібрала їжу у потяг.
У автобусі їхало до 40 людей, переважно жінки із дітьми. Проїжджали багато блокпостів, бачили зруйновані будівлі. “Був хлопець 14 років, в нього постійно питали паспорт, бо він виглядав старшим за свій вік”. У Краматорську потяг до Львова подали швидко, Вікторії вдалося розміститись у купе. Їхали ще з однією родиною. “Уперше їхала на західну Україну, я там ніколи не була”.
У потязі вдень було дуже спекотно, а вночі — дуже холодно. “Вкривалися одягом, куртками, ковдр не було…Змерзли”. Вікторія розповідає, що вони вночі в якомусь місці стояли майже півтори години. “Почали хвилюватись, боятись, що нікуди вже не доїдемо”. Коли проїжджали Харків, чули сигнал повітряної тривоги. Загалом їхали 26 годин.
"Їхати з дому було дуже тяжко. Зараз кажу про це, і в мене сльози на очах. Ми розуміли, що не скоро вернемося. Дай Боже, щоб було куди повертатись. Дуже тяжко було. Діти плакали, я теж. Це відчуття безпорадності, бо ти не розумієш, куди ти їдеш, що буде далі. Душею я досі вдома”.
Коли під'їжджали до Львова, трохи заспокоїлись. "Побачили гарні будівлі, такі старовинні, а вокзалу такого ми взагалі раніше ніколи не бачили".
У Львові Вікторію з дітьми зустріли волонтери, вони відігрілися та поїли. Потім поїхали на "Арену Львів" у Центр підтримки внутрішньо переміщених осіб. “Ми приїхали, нас нагодували, зареєстрували, можна було взяти речі з гумдопомоги. Спитали, житло на який час нам потрібно. Я сказала, що на тривалий час”.
Зважаючи на дитину до 10 років, Вікторію поселили у дитячому садочку у смт Красне Львівської області. Відвезли у садочок надвечір на автобусі від Центру підтримки.
Життя у садочку: побутові негаразди, тяганина із реєстрацією
Одну-дві ночі у садочку переночувати-перебути можна, та тривалий термін тут жити не дуже зручно, розповідає Вікторія. "Годують не дуже, дітям треба окремо щось купувати, готувати не дозволяють”. Чай, каву, спочатку давали безплатно, зараз купують за свої кошти. “Гроші закінчуються... У мене була із собою певна сума, також чоловік відправляє, він у місті залишився. Питає, куди я витрачаю так швидко гроші. А в мене двоє дітей тут".
Сплять на надувних матрацах, постільну білизну, ковдри, подушки видали. Є пральна машина, але прати можна тільки власним пральним засобом та тільки постіль, джинси, великі речі. "Усі інші речі перемо руками. Нас багато, місця для сушіння не вистачає, мотузок, щоб речі розвісити, також. Ми усі з різних областей, у всіх різні характери, і скандали були…І їжі не вистачало на усіх, і води гарячої покупатись".
Спочатку у садочку було до 90 людей. Частина зупиняється на декілька днів, інші залишаються надовго. Зараз, говорить Вікторія, у садочку близько 40 осіб. "Спочатку нас у кімнаті було 23 людини, зараз 10 людей. Набагато менше стало — чи додому їдуть, чи закордон, чи кудись в іншу область".
Вікторія закордон не планує їхати. "Не маю закордонного паспорта, та й боюся із дітьми одна їхати. Тим паче я і з Торецька далеко ніколи не виїжджала, тільки до брата у Дружківку".
Коли Вікторію поселяли, то казали, що у садочку можна перебувати строком до одного місяця.“Ми за цей час повинні знайти собі житло”.
Проте для того, щоб це зробити, потрібно зареєструватись як ВПО та почати отримувати виплати. Але новоприбулих переселенців довго не реєстрували. Вікторія пояснює це тим, що через великий наплив людей (у смт Красне, за її словами, понад 1000 переселенців) не вистачало працівників, "підвисала" програма. Зареєстрували їх усіх коли пройшло вже майже 3 тижні перебування у садочку. "Багато з того, що мають робити для переселенців, тут не роблять. Кажу, як є, бо тут знаходжуся і все бачу на власні очі. Єдине що, про керівницю нашого садочка тільки хороше можу сказати. Вона готова останнє віддати, щоб нам було добре".
У садочку дуже слабкий сигнал вайфаю, тому дівчинки Вікторії до занять в школі дистанційно не підключаються. "Підручників ми не взяли, інтернет тут поганий. Цей рік не довчилися".
Вікторія каже, що у Львові та області наразі не цілком безпечно, був "прильот", лунають сирени (25 квітня, близько 08:30 внаслідок ракетного удару стався вибух на тяговій підстанції залізничної станції "Красне" – ред.). "Коли сирена, ми виходимо до коридору, чи йдемо в укриття, яке нам зробили — але це сарайчик для зберігання овочів, там дуже мало місця. У самому садку сховища немає".
«Тут людей з Донбасу не люблять. Деякі просто в обличчя це кажуть. Звісно, що є і дуже добрі гарні люди, які завжди допоможуть»
Одного дня Вікторія вирішила повезти дітей до Львова, подивитись місто. Вони їхали електричкою і якась бабуся почала її сварити, що, мовляв, наші чоловіки там воюють, а ви сюди приїхали, живете нашим коштом. "Я питаю: «Вибачте, я вам щось зробила погане? Я сюди приїхала не для того, щоб пожити на курорті вашим коштом, я сюди приїхала врятувати дітей від війни. Була б моя воля, я б не їхала і не кидала свій дім, щоб просто пройтися Львовом»". Люди, що їхали поряд, вступилися за Вікторію, але неприємний осад від розмови в жінки залишився.
Вікторія розповідає, що переселенців у селі примушують розмовляти українською – відповідне повідомлення навіть з’явилося на фб-сторінці Красненської селищної ради. "Якщо людина розмовлятиме російською, їй мають право не продати товар у магазині, або не пустити на прийом до сільського голови. А серед нас є люди, яким складно розмовляти українською".
Про випадки, коли людині відмовляли чи не обслуговували, вона не знає, а на момент розмови повідомлення вже видалили. "На жаль, є наші люди, які поводяться як хамло. Вибачаюсь за це слово. І через таких людей псується ставлення до усіх переселенців”.
Наприклад, у садку були переселенці-чоловіки, які пиячили та погрожували іншим. Їм запропонували піти працювати на місцевий завод комбікормів, але вони відмовились. Згодом із садка їх виселили. Вікторія російською спілкується тільки у садку, між "своїми", а так з власної волі розмовляє українською.
На роздоріжжі
Наразі Вікторію із дітьми зареєстрували як ВПО, вони чекають на виплату. "Житло дороге, із житлом сутужно, але будемо шукати. Можливо, поїдемо до Ужгорода". Вона потоваришувала з іншими трьома родинами з Донецької та Харківської областей, будуть триматись разом. "Дуже хочеться додому, наче і звикла вже, але так сумую за рідними місцями. Тут – це не вдома".
