Після закінчення Другої світової війни СРСР та Польща домовилися здійснити обмін рівними територіями за умови виселення з цих земель місцевих жителів. За фактом, це була насильницька депортація. В села Званівку, Верхньокам'янське та Роздолівку депортували 340 родин із Заходу України. 340 сімей бойків і лемків були вимушені почати своє життя спочатку. Велика війна в 2022 році змусила нащадків депортованих бойків знову полишати своє житло, свою домівку, своє життя та шукати прихистку в інших містах.
Торецьк.City поспілкувався з вчителькою зі Званівської громади Ольгою Канцір, родину якої було депортовано на Донеччину, про історію її сім'ї, життя в рідному селі та вимушену евакуацію через повномасштабне вторгнення.
Трагічна сторінка у житті
Село Званівка на Донеччині стало домом для депортованих галичан, серед яких була і родина Ольги. Вона розказує, що за словами її мами, яка на час депортації була п'ятирічною дитиною, то була трагічна сторінка у її житті.
«Моя родина була в останній групі переселення. Загалом, депортація почалася з 48-го, але родина мого дідуся одразу ж не поїхала на Донеччину з переселенням, а поїхала до своїх родичів. І там вони деякий час перебули, але зрозуміли, що все-таки треба їхати до свого села. А село вже було розселено на три села Бахмутського району», — розказує Ольга.
За її словами, переселення здійснювалося у складних умовах — перевозили людей і майно у товарних вагонах. І в кращому випадку, на один вагон припадало дві сім'ї. Сам переїзд тривав дуже довго. Як зазначила Ольга, це було не так, як зараз, потягом «Бахмут-Львів» за 29 годин.
Ольга згадує, що її бабця змогла перевезти свою корову на схід. Але в той самий час було заборонено перевозити котів та собак. Але, її сусідка їй розказувала, що якимось чином її мама кота привезла.
«В музейній кімнаті «Схід і Захід разом» є навіть швейна машинка, яку надала одна з родин. Її змогли перевезти. Це той момент, що люди хапали та вивозили те, що могли. Але, коли людина в стресовій ситуації… я це тепер усвідомила. Я так само нічого з собою не взяла», — розповіла вона.
Ольга ділиться, що в дитинстві ніколи не чула, щоб проговорювалося її приналежність до якоїсь етнічної групи. Вони завжди визначали і ідентифікували себе як українці, а інші називали їх «переселенці», «западенці», «бандерівці».
«Я пригадую той момент, коли в моє село пришла релігія»
Ольга розказує, що народилась вже в той час, коли не було заборон щодо дотримання певних традицій. Хоча ще у 80-ті роки була певна заборона, але не дивлячись на це, традиції святкування, наприклад Різдва, збереглися.
«Я пригадую той момент, коли в моє село пришла релігія. Це був 90-й рік, церква вийшла з підпілля і священники до нас приїжджали. Я пам’ятаю, як ми йшли вулицею і я побачила одну бабусю. Це був період, коли кажуть «Христос воскрес». І я сказала їй «Христос Воскрес» так голосно, так радісно. Деякі однокласники з подивом подивилися, що це я таке сказала», — розповіла Ольга.
Також вона згадує, що в дитинстві після Святого Миколая вона і інші діти приходили до школи і ділилися своїми враженнями від того, які вночі отримали подарунки, то тоді місцеві не розуміли, про що йде мова. І тільки згодом, в двохтисячних роках, коли Ольга працювала в школі вчителем, в класі вже не було таких розбіжностей, бо всі отримували від Святого Миколая під подушку подарунок.
Всі хочуть повернутися в рідне село
Після початку великої війни Ольга Канцір разом з дітьми виїхала зі Званівки на Галичину (місто Болехів Івано-Франківської області). Це сталося в березні 2022 році.
«У мене двоє дівчат, молодший синочок, то мусила в першу чергу про них потурбуватися. Щонеділі в церкві ставало менше знайомих, подруг з дітьми, і тут за чотири тижні врешті батьки чоловіка мене питають: «А що ти чекаєш?» І це було остаточним пунктом», — розповіла вона.
З 1,5 тисячі населення села, за словами Ольги, після початку великої війни виїхали майже всі.
Ольга не розглядає іншого варіанту, окрім, повернення в рідне село після закінчення війни. Вона вважає, що якщо містян можу стримувати той факт, що квартирне житло буде довго будуватися, то сільські жителі мають розраховувати в основному на себе, на свої можливості та бажання бути на своїй землі.
Такої думки дотримуватися і знайомі пані Ольги. Всі, з ким вона спілкується і підтримує зв'язок, хочуть додому, бо поки ніхто себе на новому місці не знайшов. Це пов’язано з тим, що процес інтеграції довготривалий і можуть пройти роки, коли люди почнуть себе на новому місці почувати більш-менш як вдома.
Книга Боківщина-ДонбасФото: Ольга Канців
«Останні три-чотири місяці я отримую невтішні новини щодо руйнувань в нашому селі. Люди втрачають не те що надію на повернення, вони втрачають зв'язок. Я сама по собі помічаю, що коли трапляється якесь відео з рідного села, ти дивишся, і не впізнаєш хати, не впізнаєш вулиці, це так страшно. Це ніби в тебе хтось вийняв твою пам'ять і перетер її», — ділиться Ольга.
«Завжди було розуміння того, що росія — це ворог»
Ольга розповідає, що усвідомлення того, що поруч з ними ворог в її родині було завжди. «Моя родина ніколи не мала шанобливого ставлення до москалів», — каже вона.
«Завжди було розуміння того, що росія — це ворог. Навіть підсвідомо десь з самого малечку це культивувалися. У мене завжди була недовіра до росіян і до тих людей, хто симпатизував всьому російському», — ділиться Ольга.
Ольга згадує, що навчаюсь у Донецьку в 90-х, вона розмовляла російською один семестр. «Мене трошки поламало», — зізнається Ольга. Але після цього, сталося все навпаки, бо коли вона чула, що хтось висміює українську мову і починає зневажливо до неї ставитись, Ольга стала більш її популяризувати.
«Мова, культивування традицій та цікавість до своєї історії — це фундамент для нашого майбутнього. Кожна родина має цікавитися своїм минулим — хто вони та звідки. Я часто стикаюся з тим, що є дорослі люди, які не усвідомлюють, що вони є українці. Дуже важливо зараз зберегти пам'ять свого роду, цікавитися історією, знати її і передавати своїм нащадкам. І ніколи, ні в якому разі про це не можна мовчати зі своїми дітьми. От просто таке моє звернення до всіх — не мовчіть, говоріть з дітьми, розказуйте, хто на нас напав, хто наш ворог, тому що якщо ми знову будемо толерувати і забувати про того, хто спричинив нам біль, наші діти знову не знатимуть, що від них чекати. Тому тримаємо стрій, бережімо себе, плекаємо українське», — підкреслює Ольга.
