Повномасштабне вторгнення росіян в Україну застало молоду студентку з Торецька Юлію Якушеву на навчанні у виші в Харкові. Війна в це місто прийшла одразу 24 лютого з обстрілами та вибухами. Згодом доля занесла дівчину до Одеси, де вона наразі намагається будувати своє життя.
Редакція сайту Торецьк.Сity у рамках спецпроєкту “Говорять свої з Торецька” поспілкувалась з Юлією та дізналась, як змінилося її життя під час війни, та чи збирається після перемоги повертатися до рідного міста.
Руйнування будинку дитячої творчості в Торецьку мене засмутило більше ніж власного будинку
В мене було звичайне життя звичайної молодої дівчини. Але я була дуже сильно залучена в культурне життя Торецька. Я була ведучою на багатьох міських заходах, співала. Більша частина моєї реалізації в місті була пов'язана з культурою, зі сценою, з Будинком дитячої творчості, де в мене виростили таку, як би мовити, артистку. Мені досі дуже часто сниться цей Будинок дитячої творчості.
Здається навіть те, що коли під час війни російський снаряд прилетів в батьківський дім мене так сильно не зворушило, як коли прилетів у Будинок дитячої творчості.
У 2019 році я закінчила школу в Торецьку та вступила до Харківської державної академії культури на журналістику. Вибір професії був не випадковим. Останні півтора року навчання у школі я працювала журналісткою на сайті Торецьк.City. Під час роботи я багато чого навчилася. Мені дуже сподобалась ця професія, тому і вибір при вступі до вишу пав саме на журналістику.
Юлія ЯкушеваФото: з архіву Юлії Якушевої
Після від’їзду з Торецька, я зрозуміла, що маленьке місто не є твоїм обмеженням. Раніше мені здавалося, що якщо ти живеш в маленькому місті, то ти не можеш повноцінно в ньому розвиватися. Але, як показав мій досвід, в маленькому місті також є багато можливостей, які чогось прагнуть і досягають, і маленьке місто тебе не обмежує. Обмеження може бути лише в голові.
У Харкові врятувала чотирилапого собаку — тепер він разом зі мною
Коли жила у Харкові то навчання я поєднувала з роботою смм-менеджерки. Все йшло звичайно, але настав ранок 24 лютого 2022 року. Його я зустріла на квартирі родичів мого хлопця, куди ми напередодні завітали з ночівлею. О п’ятій ранку ми прокинулися від вибухів. Стало зрозуміло, що почалася війна, якою деякий час лякали, і в початок якої не вірилося. Тут знадобився мій досвід з Торецька. Я п’ять років прожила майже на лінії розмежування, а місто неодноразово обстрілювалось ворогом. Тож я радила своїм принцип двох стін, що ховатися краще під несучою стіною, що обов’язково потрібно зробити запас води. Бо для харків’ян це було нове, а я це вже проходила. Ще рік після вторгнення росіян жила у Харкові.
Юлія та "Кранч"Фото: з архіву Юлії Якушевої
Тут і знайшла чотирилапого друга. У місцевій групі в соціальній мережі я побачила оголошення, що на вулиці тиждень живе собака. Його попередні господарі перед евакуацією відпустили, а самі виїхали. Це було неподалік і ми з хлопцем його забрали собі. Назвали його “Кранч”. З того часу він завжди зі мною.
Відео з випускного — єдина річ, яка залишилася в мене з Торецька
1 червня 2023 року під час ворожого обстрілу Торецька згоріла квартира, в якій я виросла. Про це моя мама дізналася від сусідів.
Мені пощастило, що коли на початку повномасштабного вторгнення мої батьки тікали з міста, мама встигла перезаписати на якусь флешку відео з випускного у торецькій школі. В принципі, це єдине, що я іноді переглядаю і, що нагадує мені про Торецьк.
У 2023 році з Харкова я переїхала до Львова. Там прожила десь пів року, а потім приїхала до Одеси, де наразі й винаймаю житло.
Менталітет одеситів схожий на наш — східноукраїнський
Так склалися наші з хлопцем сімейні обставини, пов'язані з його роботою, що ми опинилися саме на узбережжі Чорного моря, в Одесі.
Протягом моїх подорожей по українських міста, я з'ясувала, що в різних містах України дуже відрізняється менталітет. А тут, в Одесі, він здається найближчим до Донбасу до Харкова, і нам тут подобається.
Так сталося, що дуже багато тореччан евакуювалися саме до Одеси. Я іноді зустрічаю знайомих просто на вулиці, або зв'язуюсь з ними через соціальні мережі, і складається відчуття, що все нормально, нічого не сталось. Наче це звичайне життя.
І у Харкові, і у Львові, коли люди поспішають на роботу або по своїх справах, якщо лунає тривога чи чутно вибухи, то всі якось переживають. Я і так знала, що Одеса – це місто достатньо розслаблених людей, а тепер побачила це своїми очима, що люди не переживають, вони спокійно собі йдуть в укриття, не бояться, і це якось і мене теж розслабляє трошки.
Юлія ЯкушеваФото: з архіву Юлії Якушевої
Зараз ми тут орендуємо квартиру. Працюю у декількох напрямках. Основна робота — це СММ менеджмент. Я веду соціальні мережі для різних проєктів. Також вже в Одесі зацікавилася нумерологією і розвиваюся в цьому напрямку.
В Торецьку не залишилося моїх рідних, тому я не відстежую ситуацію там, але, якщо там щось трапляється масштабне, то новини дізнаюсь від родичів та друзів. Особливих цілей поки собі не ставлю і мрії кудись зникли, тому що не знаю, що буде завтра. До повномасштабного вторгнення я думала, що я все життя буду жити в Харкові, буду приїжджати в Торецьк. Зараз я абсолютно не розумію, де я буду жити завтра або через рік, куди я буду переїжджати. Це все залишається якоюсь прірвою, але це і додає цікавості та напруженості життю. Тому не засмучуюсь, просто приймаю всі виклики.
Для себе, для земляків, для міста
Я повернуся в рідне місто, якщо закінчиться війна і для того, щоб виступити на знайомих і рідних сценах. Це ще до вторгнення було моєю невеличкою мрією. Я дивилася на своїх знайомих, з якими раніше ми жили в Торецьку, ходили до гуртка в центр дитячої та юнацької творчості та виступали на сцені. Вони теж вступали у вищі, переїжджали в інші міста, але на якісь свята їх запрошували і вони приїжджали сюди, в рідне місто, щоб виступити. І хочу так само, але поки не склалось. Хочу, щоб таке колись втілилось в життя.
Я хотіла сказати своїм землякам, щоб вони не переставали жити. Багато людей, особливо тих, хто вже немолодого віку, перебувають в такому трошки стані ступору і просто виживають, можна, так би мовити, чи в Торецьку, чи ні. Психологічно це дуже важко усвідомити, що твій дім вже не є безпечним, що ти вимушений бути десь, але дуже важливо не переставати жити, тому що час іде, його вже не повернеш і треба використовувати його на повну.
А найбільшою перемогою для Торецька буде, якщо після перемоги туди повернеться молодь.
