Засновники торецької модельної школи та відомі ведучі Олена та Олександр Лепські разом зі своїми дітьми вимушені були евакуюватися з рідного міста майже два роки тому. Наразі вони облаштовують своє життя у Дніпрі.
Редакція сайту Торецьк.City у рамках спецпроєкту “Говорять свої з Торецька” поспілкувалась з Оленою та дізналася про її життя у новому місті та, як склалася доля її родини за останні два роки.
Першу ніч у Дніпрі ми провели на вокзалі
Майже два роки вже минуло з того дня, коли ми з чоловіком сиділи на підлозі в темній кімнаті нашого дому і приймали рішення, що треба рятувати дітей. 15 березня 2022 року ми покинули дім. Наш автомобіль був в ремонті, тому ми виїжджали евакуаційним потягом з Покровська. Взяли з собою найдорожче – дітей.
Родина ЛепськихФото: з архіву Олени Лепської
У кожного з нас був невеличкий рюкзак за плечима, більше нічого. В рюкзак вмістився комплект змінного одягу для дітей. Ми обрали Дніпро, бо це найближча область до нашої Донецької. Як і багато людей, планували тут пробути 2-3 тижні, поки настане мир і тиша, і ми зможемо у безпеці приїхати знову з дітьми додому. У нас не було знайомих, нас тут ніхто не чекав.
На наше подвір’я у Торецьку прилетів снаряд — там могли гратися наші діти
До війни в Торецьку ми з чоловіком заснували найчисельнішу модельну школу в нашому регіоні. До нас приходило займатися 60 дітей з Торецька, Нью-Йорка та з інших населених пунктів поблизу. Возили дітей на конкурси та виступи. Були у Києві, Одесі, Львові. Ми вибороли перше місце на битві модельних шкіл, і наша школа має звання — кращої модельної школи країни.
Олена та Олександр Лепські з вихованцямиФото: з архіву Олени Лепської
Тож ми займалися моделінгом, а також нас з чоловіком знали, як гарних ведучих святкових заходів, концертів, весіль, випускних. Не тільки у нас в Торецьку, а за межами його – Костянтинівка, Дружківка, Слов'янськ, Краматорськ.
Олена та Олександр ЛепськіФото: з архіву Олени Лепської
У нас двоє дітей: старший син Іван, наразі йому 13 років, і молодша донечка Мілана, їй днями виповнилося 10.
Вже після нашого від’їзду, до нас у двір, в Торецькій громаді, прилетів снаряд і розніс усі господарські будівлі. Все крім нашого дому. Так сталося, що Бог захистив нашу домівку. Сараї, гараж, баня – все це було знищено. У той день, коли прилетів снаряд, наша сусідка була у своєму дворі — вона загинула.
Іван та Мілана ЛепськіФото: з архіву Олени Лепської
Ми багато разів обговорювали цей випадок і страшно взагалі собі уявити, що діти в цей день, який був сонячним, могли гуляти у дворі. Я дуже рада, що ми виїхали вчасно, і я про це жодного разу не пошкодувала.
Я спочатку забороняла собі любити це місто. Тепер я люблю Дніпро
Перший рік у новому місті був дуже важким. Я часто плакала і сумувала за домом. Найбільше в серці боліло від розлуки з нашими дітьми з модельної школи. Ми були дуже прив’язані один до одного. І в один момент нас розкидало по всьому світу. Пройшло майже два роки, а в мене досі щемить у грудях, коли отримую повідомлення від дітей.
Коли ми зрозуміли, що не повернемось додому через два тижні, то вирішили шукати роботу. Я влаштувалася у Дніпрі адміністратором у салон краси. Чоловік пішов працювати комірником. Ми багато працювали, щоб орендувати квартиру і забрати до себе маму.
Родина Лепських Фото: з архіву Олени Лепської
Квартиру в Дніпрі ми винаймаємо. Спочатку я забороняла собі любити це місто, бо коли виїхали з Торецька, я дуже сумувала. Мені дуже не вистачало мого міста, тому що я його дуже люблю. Але потім я зрозуміла, що не можна жити в місті й не любити його.
Мені подобається Дніпро тим, що тут дуже багато наших людей, наших тореччан. Їх можна зустріти просто на вулицях, це так дуже зігріває душу. Дуже багато автівок з номерами “АН”. І ти розумієш, що ти тут не одна, ти тут не чужа, тут дуже багато наших людей. І взагалі, дніпряни вони дуже схожі на наших людей з Донеччини. Вони мають такий же менталітет, як і ми, тому я містом задоволена.
Мої діти залишилися навчатися онлайн в торецькій школі. Мені дуже подобається, коли дітей навчають наші вчителі, які ще вчили мене. Вони всі дуже лояльно ставляться до дітей, з ними можна домовитися, що якщо ми виїжджаємо на якісь конкурси, то завдання зробимо завтра. Всі йдуть назустріч, і мені наші вчителі подобаються. Я їм дуже довіряю.
Модельна школа у новому місті
З часом, я перестала називати Дніпро чужим містом. Дозволила собі полюбити його. Найбільше мені подобається набережна. До речі, у Дніпрі найдовша набережна в Європі. У місті багато ілюмінації, кав’ярень, скверів та парків. Я з тих людей, які обирають бачити склянку наполовину повною, ніж порожньою. Навчилася тримати фокус на доброму. Помітила, що нове місто зробило мене сильнішою, гнучкішою, швидшою. З’явилось багато нових знайомих. Я обираю таку позицію, що фокусуватися на доброму. Це набагато правильніше, ніж шукати недоліки.
Після року життя у новому місті я наважилася відновити роботу модельної школи у Дніпрі. До нас прийшли наші торецькі діти. А потім підтягнулися діти з Бахмуту, Костянтинівки, Слов’янську, Дружківки, Покровську, Вугледару, Нікополю.
Олена Лепська з вихованкамиФото: з архіву Олени Лепської
Ми об’єднали діток переселенців, надавши їм можливість спілкуватися, розвиватися і навчатися нового. Наразі у нас в школі – 45 дітей. А ще ми відкрили й дорослу групу, де можуть приходити мами займатися моделінгом та дефіле.
Я думала, що це якась зрада з мого боку до тих дітей, які були у Торецьку, але багато хто навіть покинув країну, і я розумію, що треба жити далі.
Мій чоловік вирішив опанувати нову професію. Наразі він – експерт з нерухомості, член Дніпровської спілки фахівців нерухомості України. Допоміг знайти житло для понад сотні переселенців у Дніпрі.
Для себе, для земляків, для міста
Я повернусь в рідне місто, якщо в небі будуть літати лише птахи та повітряні змії. Повернусь для того, щоб зібрати всіх моїх дітей і розвивати в них творчий потенціал.
Хочу сказати своїм землякам: після бурі завжди з’являється сонце. Так буде і цього разу. Ніколи не втрачайте віри в краще. В кінці обов’язково буде "хеппі енд". А якщо поки не так, значить це ще не кінець.
Найбільшою перемогою для нашого міста буде повернення його мешканців, відновлення домівок та інфраструктури міста. Вірю, що відбудуємо Торецьк краще ніж був! Це буде місто по справжньому щасливих людей.
Олена та Олександр ЛепськіФото: з архіву Олени Лепської
За два роки я жодного разу не була дома. Мені часто сниться Торецьк. Як я приходжу до “Континенту” і відкриваю двері нашого залу. Як я гуляю з дітьми на площі біля ялинки. Як ми приходимо в “МакБургер” перекусити. Як зустрічаємось з друзями в “Роуті”. Як я прокидаюсь вдома, а кімната залита сонцем.
Мої сни про Торецьк завжди мирні і теплі. Думаю, це гарний знак.
