Колишньому шахтарю з Торецька Олександру Семенову 34 роки. Два роки тому він з дружиною та двома маленькими синами, для збереження життя та здоров’я родини, вимушений був евакуюватися з рідного міста.
Редакція сайту Торецьк.City у рамках спецпроєкту “Говорять свої з Торецька” поспілкувалась з Олександром, який розповіла про свою родину, роботу у новому місті, та як змінилося його життя після початку повномасштабної війни.
В Торецьку був поки що найкращий період нашого життя
До повномасштабної війни я 10 років працював на шахтах в Торецьку. Закінчив Дніпропетровський гірничий університет у 2012 році й відразу пішов працювати на шахту. Спочатку на шахту "Святої Матрони", потім перейшов на шахту "Центральна". Моя дружина Оксана займається фотографією, це її хобі. У нас двоє дітей: Артем, якому два з половиною роки, і Дмитро, якому вже сім. Мої батьки теж шахтарі — можна сказати я з шахтарської династії.
Олександр Семенов з дружиною та молодшим синомФото: з архіву Олександра Семенова
Ранок 24 лютого 2022 року ми зустріли не дуже добре. Це була для нас новина, навіть не думали, що може початися війна. Хоча у 2014 році вже були постріли, але все ж, коли 24-го вже почалося, це було страшніше. Не хотіли в це вірити. Ми не могли зразу зрозуміти, що це все-таки насправді відбувається.
Прийняли рішення виїжджати з Торецька 14 березня. У нас молодшому було всього лиш п'ять місяців, а в місті почалися проблеми з харчуванням, продуктами, паливом. Я поїхав 14 березня в Костянтинівку на заправку, постояв там чергу декілька годин, заправив машину.
Ми вирішили поїхати в сторону Дніпра. Доїхали до міста ввечері, блокпости були, без черги не обійшлося. Ми стояли на блокпостах по три-чотири години, тобто з горем пополам доїхали до Дніпра. Пощастило, що нам дали житло тимчасово, щоб можна було переночувати хоч пару днів.
Після цього я ще їздив до Торецька, допомагав знайомим вивозити речі. Вивозили людей, вдалося ще декілька разів забрати свої речі. Забрав інструменти, бо я працював на шахті, а паралельно трошки в гаражі ремонтував автівки. Забрав основні речі, одяг, інструменти, що мені були потрібні.
Тепер для нас важче, бо ми в чужому місці, хоче є своє — рідне. Дивишся фотографії з минулого і думаєш, як було просто вдома, і морально, і фінансово. У всіх планах було краще вдома.
В Торецьку залишився батько дружини. Він на "Матроні” охороняє, дивиться за шахтою, щоб її не розтягнули. Періодично, приїжджає сюди — привозить новини з міста.
Хочемо в Дніпрі своє житло, бажано будинок
Спочатку обрали Дніпро тому, що тільки до нього ми змогли доїхати до початку комендантської години. Знайшли на пару днів тимчасове житло. Нас здивувало, що тут життя йде зовсім по-іншому. Тут не відчувалося, що війна, люди ходили гуляли, в магазин заходиш, все є. Вода є, напір хороший, можна покупати спокійно, все працює, немає ніяких проблем.
Ми вирішили залишитися в Дніпрі, бо це недалеко від дому. Була можливість поїхати до Торецька, ще речі позабирати. Якби їхали кудись подалі, то такої можливості вже не було б.
Олександр СеменовФото: з архіву Олександра Семенова
Я, коли навчався в Дніпрі, винаймали квартиру в одній жінки. Дізнався, що її онука має вільну чотирьох кімнатну квартиру в місті. Знайшов її контакти і домовився про оренду. Без рієлторів, двомісячного задатку та інших неприємних для переселенців речей. Наразі ми навіть платимо за вже прожитий місяць. Тут нам сильно пощастило. Ця квартира багатьом родичам та друзям допомогла. Люди приїздять у Дніпро — ніякого житла немає. Поки його шукали, у нас жили.
Коли зрозуміли, що в Дніпрі ми надовго, то я пішов таксувати. Зареєструвався на фірмі, почав працювати таксистом, але роботи особо не було, люди виїжджали, ніхто не користувався на таксі. Я пішов працювати на СТО, зробив трохи грошей. Потім зняв приміщення, відкрив ФОП і почав займатися ремонтом автівок, кузовним ремонтом, фарбуванням. Ми подавали на грант і виграли його на власну справу: закупили обладнання, інструменти, шліфмашини, електроінструменти, набори ключів, все, що необхідно для ремонту. Тепер розвиваю цю справу в Дніпрі.
Олександр Семенов з дружиною ОксаноюФото: з архіву Олександра Семенова
Після переїзду в Дніпро наші цілі змінилися. Вдома хотілося зробити свій куточок, свій дім облаштувати, зробити ремонт, щоб все було гарно, для життя.
У дітей енергії багато, а діти її нікуди. Тож хочеться якийсь будиночок, щоб тварини були, собаки. У нас в Торецьку були собаки. Ми їх вивезли. Дві собаки поки в притулку, а одного, стаффордширського тер'єра “Бетті”, вдалося влаштувати на роботі. Знайшли йому будку і чотирилапий мені допомагає тут.
Дружина поки не працює, займається дітьми, бо молодшому тільки 2,5 роки. Вона старається потроху фотографувати. Я допомагаю, вожу її на дні народження, весілля. Не постійно, але буває раз в тиждень-два фотосесія. Старший син пішов в перший клас в Дніпровську школу. Дружина багато часу витрачає на дітей, бо у Дмитра навчання онлайн, потрібно контролювати та допомагати.
Для себе, для земляків, для міста
До Торецька повертатися жити ми, скоріш за все, не будемо. Я вже два роки розвиваю свій бізнес у Дніпрі, а головне не зрозуміло, яка буде ситуація на Донеччині після перемоги з роботою, водою та іншими умовами життя. Але нам дуже б хотілось мати можливість приїздити в рідне місто до рідних, друзів і навіть на відпочинок, як на дачу.
Олександр СеменовФото: з архіву Олександра Семенова
Я б хотів сказати своїм землякам, що треба триматися, не опускати руки, терпіти. Не боятися робити кроки, проявляти себе в новому місці, навіть, якщо для цього треба евакуюватися з Торецька.
Найбільшою перемогою для рідного міста буде вистояти та залишитися таким незламним, яким він був протягом останнього часу.
