Вікторія Шарова, відома торецька юристка та адвокатка, ділиться своєю історією життя до і після повномасштабного вторгнення. Вона розповідає про болісне розставання з рідним містом, пошуки нового дому в Полтаві та незгасну віру в те, що одного дня вона зі своєю багатодітною родиною повернеться додому.
Редакція сайту Торецьк.Сity в рамках проєкту "Говорять свої з Торецька" поспілкувалася з Вікторією та дізналася, як змінилося життя її родини після евакуації з рідного міста та плани на майбутнє.
Старший син відмовився брати речі, а благав взяти тільки гітару
Я корінна мешканка міста Торецьк Донецької області. Все своє життя ми з родиною - чоловіком Денисом, трьома дітьми - прожили в цьому затишному місті.
Вікторія з синами та мамою в ТорецькуФото: з архіву Вікторії Шарової
Чоловік працював на шахті, дослужився до заступника начальника дільниці. Я ж, маючи юридичну освіту та посвідчення адвоката, працювала на одному з підприємств машинобудівної промисловості нашого міста, а також займалась адвокатською діяльністю, надаючи юридичні послуги мешканцям Торецька.
Наше життя було налагодженим і стабільним. Ми мешкали в будинку моїх батьків, доклали зусиль, щоб створити комфортні умови для нашої великої родини. Старший син Богдан навчався в школі, займався в музичній школі по класу гітари, прислуговував у місцевому храмі. Середній син Тихон і найменша донечка Домініка, якій на той час було лише п’ять місяців, росли в любові та турботі.
Діти Вікторії Шарової: Домініка, Богдан та ТихонФото: з архіву Вікторії Шарової
Та 24 лютого 2022 року наше спокійне життя розбилось на "до" і "після". Ми прокинулись від гучних вибухів, спочатку подумали, що це якась провокація. Але дзвінки від близьких знайомих та повідомлення в новинах швидко розвіяли наші сумніви - почалась повномасштабна війна. Життя перетворилось на хаос: черги до банкоматів та аптек, відчайдушні пошуки безлактозного харчування для Домініки, яка не могла їсти звичайне молоко.
Ми не могли виїхати одразу, адже чоловік займав відповідальну посаду на шахті і мав узгодити свій від'їзд з керівництвом. Лише 6 квітня, склавши найнеобхідніші речі, ми вирушили до Полтавської області, де мали дальніх родичів. Це було болісне рішення, особливо для нашого старшого сина Богдана. Він залишав усе своє життя - друзів, школу, улюблену гітару, служіння в храмі.
З собою ми взяли лише найнеобхідніше - харчування для малечі, памперси, кілька речей на перший час. Богдан благав узяти лише гітару - пам'ять про його дідуся. Ми також забрали сімейні фотографії, вінчальні ікони - те, що нагадувало про наш дім і нашу родину.
Одна з евакуйованих світлин: маленька Вікторія з батькамиФото: з архіву Вікторії Шарової
Ми їхали кількома машинами, в нашій їхало шестеро — вся наша родина: діти чоловік, мама та я.
Я дуже вдячна мамі за допомогу з дітьми — це дозволило мені продовжити працювати
Прибувши до Полтави, ми зіткнулися з новими викликами. Невеликий будиночок, який нам запропонували родичі, виявився затісним для нашої великої сім'ї. Довелося терміново шукати інше житло, а це було нелегко - майже всі варіанти були зайняті переселенцями з Харкова та інших міст. Та ми не здавалися, активно шукали роботу, намагалися налагодити побут.
Вікторія Шарова з Денисом та Тихоном в ПолтавіФото: з архіву Вікторії Шарової
Завдяки підтримці небайдужих людей, невдовзі чоловік знайшов роботу. Я теж влаштувалася, нехай і нижче за своїм фахом та кваліфікацією. Згодом, після співбесіди, мене взяли у Благодійний фонд “Право на захист”, де й працюю зараз адвокаткою. Допомагаю людям, які не мають громадянства України. З лютого минулого року чоловік пішов працювати начальником зміни на шахті у “Павлоградвугіллі” в місті Тернівка Дніпропетровської області. Тягне його до шахти, до рідного. Тож ми деякий час вимушені були жити окремо.
Та головне, що ми могли забезпечувати родину і дивитись у майбутнє з надією. Діти адаптувалися. Менші пішли до садочка, знайшли нових друзів. Старший син Богдан вступив до духовної семінарії та дистанційно навчається в Донецькому національному технічному університеті на юриста.
Але Торецьк не відпускає нас. Там залишилось моє життя, наш затишний дім, у якому ми пам'ятаємо кожен куточок, кожен камінчик. І хоча зараз ми змушені будувати нове життя в Полтаві, серце щемить і прагне повернутися додому. Ми безмежно вдячні Торецьку за все, чого він нас навчив — бути людяними, відповідальними, ніколи не здаватися. Ці безцінні уроки допомагають нам долати труднощі і зараз, на новому місці.
Я дякую Торецьку за знання, які я отримала працюючи там, людям, які мене оточували. Я вдячна своєму батькові, який навчив мене не здаватися, дав безцінні знання в юридичній сфері, надихнув мене отримати Адвокатське посвідчення, завдяки чому я зараз можу працювати в одному з найбільших благодійних фондів, надаючи допомогу людям які постраждали від війни.
Але найбільше, я вдячна своїй мамі, яка узяла на себе частину моїх обов’язків з виховання та догляду за дітьми, що дозволило мені спокійно працювати та утримувати родину.
Вікторія Шарова з мамоюФото: з архіву Вікторії Шарової
Мій батько рано помер, але залишилась його мама. Їй наразі - 88. Ми її забрали з Торецька до Полтави. Зараз вона проживає поруч з нами, і тому в мене така велика родина і такий великий вантаж відповідальності.
Для себе, для земляків, для міста
Я повернусь до Торецька, якщо поруч не буде бойових дій, буде безпечно для моїх дітей, щоб відновити життя свого рідного міста, створити робочі місця та подякувати тим людям, які зараз там знаходяться і зберігають ту віру і надію, що все буде добре.
Тим, хто залишається в Торецьку, я хочу сказати, щоб берегли себе. Але якщо відчуваєте вже для себе небезпеку, то наберіться волі і намагайтеся виїхати з міста для того, щоб зберегти своє життя та своїх рідних. На новому місці може бути важко, але це не настільки важче ніж постійно перебувати під напругою вибухів. Тим, хто виїхав з міста, хочу побажати реалізувати себе на новому місці для того, щоб дати своїм рідним повноцінне життя.
А для рідного Торецька найбільшою перемогою буде сама перемога.
Вікторія Шарова з родиною в ПолтавіФото: з архіву Вікторії Шарової
Війна розділила наше життя на "до" і "після", але не зламала нашого духу. Ми продовжуємо мріяти, вірити і невтомно працювати заради майбутнього - свого та своїх дітей. І нехай зараз ми далеко від рідного міста, Торецьк назавжди залишиться в наших серцях. Ми віримо, що настане день, коли ми повернемося додому і зможемо відбудувати наше місто, зробити його ще кращим і затишнішим. А поки що ми тримаємось, підтримуємо одне одного і не втрачаємо надії. Бо де б ми не були, Торецьк завжди з нами, у наших думках і мріях про щасливе майбутнє.
