Яна Медведєва, юристка з Торецька, розповідає про свій шлях від роботи на місцевому заводі до адвокатської практики в Дніпрі, де вона безкоштовно допомагає військовим та переселенцям. Редакція сайту Торецьк.City в рамках спецпроєкту "Говорять свої з Торецька" дізналась, як після евакуації з рідного міста вона не лише зберегла професію, але й розширила сферу своєї діяльності, ставши голосом тих, хто потребує правової підтримки.
Період з 24 лютого по 5 березня - найстрашніший у моєму житті
Я народилася в Торецьку. Мій чоловік теж корінний тореччанин. І двоє наших дітей, Микита та Настя, також народилися у цьому маленькому шахтарському містечку. Майже 12 років я пропрацювала юристом на ремонтно-механічному заводі ДП “Торецьквугілля”. Олександр, мій чоловік, за фахом - зварювальник. Працював у виправній колонії. Коли у 2014 році вперше місто окупували проросійські сепаратисти, ми виїжджали до Добропілля, але ненадовго. Повернулися якраз напередодні звільнення Торецька та продовжили працювати в місті.
Яна та Олександр МедведєвиФото: З архіву Яни Медведєвої
У 2019 році я зрозуміла, що як юрист не розвиваюся, тому пішла працювати до приватного нотаріуса. Трошки попрацювала там, але мене не зовсім влаштовувала ця робота, бо я більше була діловодом, ніж юристкою. Але я набралася великого досвіду в цій сфері. Згодом стала однією з ініціаторок створення громадської організації з розвитку підприємництва. Писала грантові заявки, була керівницею проєктів. До початку повномасштабного вторгнення в цій організації ми реалізували чотири-п'ять проєктів. Паралельно допомагали місцевим підприємцям залучати кошти для розвитку бізнесу.
24 лютого розпочалося з SMS від сина Микити, який навчався в Харкові.
З новин дізналася, що розпочалася повномасштабна війна. В Торецьку в перші дні життя майже не змінилося, а у Харкові обстріли майже не вщухали. Найстрашнішими були дні з 24 лютого по 5 березня - ми намагалися витягти Микиту з міста, де він навчався. Кілька його спроб виїхати з Харкова були невдалими з тих чи інших причин. І тільки 5 березня, він за допомоги волонтерів, добрався на тентованій фурі разом з собаками, кішками та іншими людьми до Дніпра, а вже звідти з іншими хлопцями й до Торецька. Увесь цей час не находила собі місця, намагаючись якось допомогти йому повернутися додому.
Якщо не на фронті, то для фронту
19 березня ми вирішили евакуюватися всією родиною. Донька - інсулінозалежна, і це була одна з причин виїзду, бо отримати інсулін у Торецьку стало нереально. Взяли документи, ліки, найнеобхідніші речі. Спочатку поїхали до Вінниці, але там змогли прожити лише два тижні - було важко психологічно, особливо через гучні, специфічні сирени повітряної тривоги. Там лячний гул сирен ще додатково супроводжувався постійними голосовими повідомленнями, які дуже лякали.
З 2 квітня 2022 року ми живемо в Дніпрі. Спочатку було складно - я подала 16 резюме юриста і на жодне не отримала відповіді. Був страх, що юристи з маленьких містечок - переселенців нікому не потрібні. Але велике бажання працювати перемогло.
Адвокатка Яна МедведєваФото: З архіву Яни Медведєвої
У 2023 році я прийняла рішення скласти кваліфікаційний іспит на адвоката. Це було непросто - через стреси мозок важко сприймав нову інформацію. Але я розуміла, що це потрібно не лише мені, а й людям. Місцеві юристи беруть такі суми за послуги, що переселенці просто не мають до них доступу. Півроку стажування - і в червні 2024-го я отримала свідоцтво адвоката.
Зараз працюю з громадською організацією “Дівчата” кейс-менеджеркою із захисту дітей та юристкою. Веду справи дітей, які постраждали від війни, надаю безкоштовні консультації переселенцям. Також стала волонтеркою організації “Принцип”, де безплатно допомагаю пораненим військовослужбовцям. Це мій принцип - не брати гроші з поранених військових. Хоча психологічно дуже важко працювати з такими справами, тому я отримую підтримку від психологів тієї ж організації 'Дівчата'.
Яна Медведєва допомагає пораненим військовимФото: З архіву Яни Медведєвої
Вся наша родина потроху адаптується. Син продовжує навчання в Харківському юридичному університеті імені Ярослава Мудрого дистанційно, пішов моїми стопами - вивчає юриспруденцію. Вже працює юристом у банку, і я пишаюся тим, як він хапається за кожну можливість. Донька навчається онлайн у торецькій школі, бо через діабет ми поки не готові до бомбосховищ дніпровських шкіл. Але вона знайшла друзів у модельній школі Олени Лепської, яка теж переїхала з Торецька - там створилося справжнє ком'юніті переселенців.
Настя Медведєва в модельній школіФото: З архіву Яни Медведєвої
Чоловік після чотирьох місяців пошуків знайшов роботу зварювальником на заводі. Сильно втомлюється, працює інколи по 12 годин - треба ж платити за оренду.
Від сусідів дізналася, що нашого будинку в Торецьку вже немає, але поки важко в це повірити. Навіть фотографії доньки залишилися на стінах у дитячій кімнаті.
Я радію, що вдалося врятувати - статуетку Феміди, яку мама привезла під час останнього візиту в червні 2024-го. Тепер вона нагадує про Торецьк, про все моє професійне життя і надихає допомагати іншим.
Статуетка богині Феміди - як артефакт з ТорецькаФото: З архіву Яни Медведєвої
Зараз я розумію - якщо хочеш вижити і дати щось своїм дітям, треба швидше бігти. Не розраховую на державу чи компенсації, сподіваюся лише на себе. Веду соціальні мережі, бо відчуваю внутрішню потребу допомагати людям вистояти. Радію, коли вони звертаються до мене, бо маю можливість їм допомогти. І коли бачу результати своєї роботи, розумію - всі ці страждання не даремні. Якщо людина не на фронті, вона має працювати для фронту.
Для себе, для земляків, для рідного міста
Я звичайно повернусь у рідне місто, насамперед тому, що дуже хочу, щоб туди повернулася моя мама та інші рідні. Вони не бачать свого життя поза Торецьком, хочуть додому. Мені дуже хотілося б, щоб їхні будинки вціліли і там була українська влада, щоб вони мали змогу повернутися. Я повернуся, якщо буду потрібна громаді, якщо буде запит на мою допомогу як професійного юриста та кейс-менеджера. Наприклад, у супроводі ветеранів чи в іншій сфері, де маю великий досвід.
Не потрібно ні на що сподіватися, що хтось щось дасть. Потрібно діяти. Я, до речі, займаюся підтримкою підприємців, які релокувалися - допомагаю знаходити гранти, писати грантові заявки для розвитку та започаткування власної справи. Це не обов'язково має бути щось глобальне - можна надавати послуги манікюру чи щось подібне. Зараз існує багато програм, потрібно брати в них участь, навчатися, розвиватися, працювати. Можливостей дуже багато".
Яна Медвежєва з чоловіком та дітьмиФото: З архіву Яни Медведєвої
Для рідного Торецька буде найбільшою перемогою, якщо він залишиться в складі України. Ми вже розуміємо, що міста як такого там немає, але якщо там будуть окупаційні війська, то нам, особливо громадським діячам, які допомагають на українському фронті, туди дороги не буде. Тому вважаю, що найбільшою перемогою буде український прапор, який майорітиме над нашим вільним Торецьком.
