Лемки та бойки – етнографічні групи українців, які раніше жили у межах сучасної Польщі, зокрема у селі Ліскувате. Під час Другої Світової війни їх депортували на територію радянської України. Попри переселення народи намагалися зберегти свої традиції та мову. У Бахмутському районі нащадки переселенців з заходу створили свою громаду, об’єднавши Званівку та Верхньокам’янське.
Про події депортації, життя лемків і бойків на Донбасі та їх втрату вже другої батьківщини розповів Торецьк.Сіty історик, публіцист, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні Роман Кабачій.
Депортація бойків на схід. Довелось уживатись з місцевим населенням
Депортація українців з території Польщі проходила у чотири етапи:
- 1944-1946 роки – “обмін населенням”
- 1947 – операція “Вісла”
- 1948 – демаркація державного кордону між СРСР і РП
- 1951 – обмін ділянками державних територій
Тоді, у 1951 році, населені пункти Донеччини, а саме Роздолівку, Званівку та Верхньокам’янське, заселили переселенцями із заходу.
“Коли страшні події з депортацією ніби закінчилися, у 1951 році Сталіну захотілося поміняти території й він фактично змусив Польщу це зробити. Йшлося про те, що до України мала відійти частина західного вугільного басейну та Червоноград, який до 1951 року знаходився в Польщі. Виміняли шматок гір, на якому проживали бойки. Тоді існувала Дрогобицька область, повністю з Нижньо-Устрицького і частково Хирівського районів виселили 32 тисячі бойків, їх розселили не лише на Донбасі, але й практично в усіх областях півдня і сходу України. В Бахмутський район були переселені люди лише з одного села – близько 300 родин із села Ліскувате”, – розповідає історик Роман Кабачій.
Зовнішність бойків можна було легко відрізнити від гуцул, а тим паче від жителів східного Донбасу. Одяг в них був простий, натомість колоритний: світлий, із вишивкою, а обов’язковим атрибутом були паски.
“Бойки приїхали з краю, де є дерево, де є гірська вода і вони приїхали в степ нерозораний. Де хати робляться з саману, це глина з кізяком, яку треба зліпити. З якої перші роки, якщо вона не висохла, могло проростати зерно прямо в хаті. Це все викликало жахіття у людей”.
Бойкам довелося звикати на новому місці. Намагалися зберегти свою культуру та церкву.
“Ярослава Пасічко, наша співробітниця з музею, їздила в ці три села у 2018 році. Вона каже, бойків місцеві майже циганами називали, бо вони темнуватої карнації, невеликого зросту. Але потім виявилося, що мають багато спільного з місцевим населенням. Бойки могли вдома говорити говіркою, назовні вже говорили літературною мовою. Згодом почали одружуватися між собою, з’являлися діти з мішаних пар. Звісно, що традиції були різні. На момент, коли їх переселили, схід був, по-перше, під російським впливом вже 300 років, а по-друге, під радянським впливом 20 років. Колгоспи, русифікація тощо. А бойки та лемки жили в міжвоєнній Польщі, а до того в Австро-Угорщині. В них набагато більше збереглося уявлення про індивідуалізм, про своє господарство. Вони приїхали з гір, де зовсім інше було землеробство. Там вони займались деревообробництвом, а приїхали в степ і побачили, що місцеві живуть зовсім інакше”.
З боку тодішньої влади на бойків був тиск, припускає історик.
“Я так розумію, що був тиск в релігійному плані. Коли вони водили вертепи на честь різдвяних свят, за це було для дітей покарання в школі. Але в цих селах були школи з українською мовою викладання. На скільки я розумію, вони привезли з собою структури, забороненої вже на той момент, греко-католицької церкви та мали зв’язок із західною Україною і тоді, коли ГКЦ відродилася, вони фактично відразу створили громади й почали будувати церкви. Спершу здавалося, що однієї Званівської церкви буде достатньо, але потім в кожному з сіл постала своя церква”.
Церква у селі ЗванівкаФото: Вікіпедія
Як вплинуло повномасштабне вторгнення на бойків Донеччини
Села Бахмутського району, де проживали нащадки бойків, щодня потерпають від обстрілів російських окупантів та практично знищені вщент. В пошуках порятунку, нащадки Донбаських бойків роз’їхалися по всій Україні.
“Коли почалась війна, я зрозумів, що ці люди на Донбасі постраждають перші. Званівських бойків і так називали в окрузі бандерами".
До бойків на Донбас історик особисто так і не навідався, каже, не встиг, бо почалась війна. Проте спілкується з ними сучасними засобами зв'язку.
“Олександр Чаплик, який мав велике фермерське господарство у селі та був депутатом у Бахмуті, почав відроджувати це в Житомирській області, в глухому селі, він говорить, що люди б хотіли десь з’їхатися, проте коли це буде можливо… Вони хотіли б повернутися у Верхньокам’янське, але поки там війна. Йому присилають хлопці з ЗСУ відео як все там відбувається, він дуже песимістично налаштований, говорить, що 5-10 років навряд чи вистачить, щоб туди повернутися. Щодо культури, як на мене, це залежить від конкретної сім’ї, від їх зацікавленості історією роду. Вони прив'язані за ці роки вже до Донбасу, вони вважають, що це теж їх батьківщина і що туди варто повернутися”.
Власне вивченням історії бойків та лемків Роман Кабачій зацікавився ще у студентські роки, коли писав магістерську роботу про вплив тоталітаризму на українських селян.
“Я потрапив в Херсонському обласному архіві на дві справи щодо переселенців з Польщі, мене вразило, як одна з інспекторів обласного виконкому щиро поставилася до того, щоб цих переселенців нормально приймали в колгоспах. Вона писала розпачливі звіти про їхню ситуацію, мене це зачепило. Оскільки наш історичний факультет мав зв’язки з Краківським університетом, то ми представили статтю у Кракові. Тоді мені сказали, що в Польщі маловідома тема виселення в Україну. Потім мене взяли в аспірантуру в Люблінський університет Марії Кюрі Склодовської й там була написана дисертація “Переселення українців з Польщі на південь України”. Потім видана книга польською мовою “Вигнані на степи” і у 2019 році за фінансуванням Українського культурного фонду видана доповнена книга українською мовою”.
Роман додає, після закінчення війни необхідно не тільки відбудувати села бойків на Донбасі, а й налагодити зв’язки із селом Ліскувате, бо нащадки бойків прагнуть побувати на рідній землі своїх предків.
