Еля Борзикіна, успішна підприємиця, в рамках спецпроєкту “Говорять свої з Торецька” розповіла редакції сайту Торецьк.City про своє життя до повномасштабного вторгнення, про нелегке рішення залишити рідне місто та про те, як любов і підтримка людей допомагають їй долати всі труднощі та зберігати віру в краще майбутнє України.
Ми намагалися зробити Торецьк красивішим
Я народилася в Торезі, Донецької області, але все своє життя прожила в Торецьку, який раніше називався Дзержинськом. Там я закінчила школу, познайомилася з чоловіком Ігорем, і ми створили сім'ю. У нас народилося троє дітей: дві дочки, Ліза і Соня, та син Марк. В сім'ї я одна маю прізвище Борзикіна, бо не міняла після шлюбу, чоловік та діти - Пентюхіни. Ми жили активним життям, займалися спортом, брали участь у громадських заходах. Я завжди була головою батьківського комітету в школі, де навчалися наші діти.
Елла з чоловіком та синомФото: З архіву Елли Борзикіної
За професією я акушерка, а чоловік — банківський службовець. Але з 2005 року ми стали підприємцями, почали співпрацювати з американською компанією Amway. Багато хто в місті знав нас саме завдяки цій діяльності. Ми відкрили свій офіс у центрі Торецька, проводили зустрічі, консультації, заходи, пов'язані зі здоровим способом життя. Нам хотілося зробити свій внесок у покращення життя в рідному місті.
Коли у 2014 році почалися події на Донбасі, я була вражена. На площі в центрі міста збиралися люди, лунали заклики приєднатися до Росії. Мене це обурювало, адже я не розуміла, чому хтось хоче притягнути сюди "русский мир". Я намагалася підкреслювати свою українську ідентичність, носила вишиванку. Хоча не всі в нашому оточенні поділяли такі погляди, ми продовжували вірити в краще майбутнє Торецька у складі України.
Елла в колі великої родиниФото: З архіву Елли Борзикіної
Чесно кажучи, ми не планували все своє життя мешкати на Донбасі. Коли син мав закінчити школу, ми планували переїжджати в інше, велике, місто. А поки жили в Торецьку, то намагалися покращити життя в ньому, зробити місто красивішим. Десь посадити щось, прибрати.
Вели роз’яснювальну роботу зі здорового способу життя. Чоловік прикрасив квітами та рослинами наш балкон. Коли людина просто йде і бачить купу квіточок, то зайвий раз усміхнеться.
Балкон квартири родини Пентюхіних в ТорецькуФото: З архіву Елли Борзикіної
Попри все, життя тривало. Ми раділи, коли в місті робили ремонти, відновлювали школи, висаджували дерева в центральному парку. Здавалося, що Донеччина обов'язково розквітне. Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Рано вранці мені зателефонувала сестра і сказала, що почалася війна. Ці слова досі звучать у моїй голові.
Найважливіше — це люди. Їхня підтримка ніякі гроші не замінять
Спочатку ми з чоловіком вирішили залишатися в Торецьку. Проте 5 березня, після сильних обстрілів, під час яких постраждав будинок батьків Ігоря, ми зрозуміли, що треба їхати. Це рішення далося нелегко, адже ми були дуже прив'язані до рідного міста, до нашої роботи, клієнтів, партнерів. Але безпека родини — понад усе.
7 березня 2022 року ми сіли в машину і вирушили в Мукачево. З нами поїхала двоюрідна сестра та наша собачка Ніка. Ми взяли лише найнеобхідніші речі, навіть не всі фотографії. Тоді здавалося, що це ненадовго, на кілька тижнів.
Тож, 7 березня, я була востаннє вдома. Їхали ми в Мукачево довго. В Дніпрі ночували у друзів. Ідемо далі. Друзі — найцінніші ресурси в житті, бо люди — це найважливіше. Їхня підтримка ніякі гроші тобі не замінять.
Старша дочка Ліза, яка на момент початку війни була в Києві, поїхала до Польщі, де зараз живе і працює хореографом у Варшаві.
Ліза Пентюхіна за улюбленою справою у ВаршавіФото: З архіву Елли Борзикіної
У Мукачеві нам дуже допомогли друзі, ми прожили там майже три місяці. Потім, наприкінці травня, переїхали до Києва. Мукачево — гарне місто, красиве, але в плані роботи не для нас. Це пов'язано з нашим бізнесом в Amway. Нам стратегічно краще бути в Києві. Тут багато наших.
Тож вирішили, що в столиці нам буде легше відновити свій бізнес, та й до Варшави, де живе Ліза, звідси нескладно добиратися. Марк вступив до коледжу комп'ютерних технологій, Соня працює онлайн перекладачем.
Ми з Ігорем доклали всіх зусиль, щоб реанімувати нашу співпрацю з Amway. І хоча спочатку здавалося, що це неможливо, завдяки підтримці людей, нашим навичкам і вірі в краще, ми змогли повернутися до того рівня, який був до війни. Тепер ми живемо з цього бізнесу.
Звичайно, багато що змінилося. Ми втратили своє житло в Торецьку, квартира двічі була пошкоджена обстрілами. Батьки Ігоря поки залишаються там.
Коли ми їхали з Торецька, то навіть фотографії не взяли. Коли чоловік у серпні 2022 року їздив додому, то вже привіз фото та теку з дитячими малюнками, листівками, аплікаціями та іншим “хенд мейдом”. Тобто це все, що діти дарували, це було дуже цінним.
Ми й досі підтримуємо зв'язок з друзями та знайомими, які роз'їхалися по всій Україні та Європі. Я активно веду Instagram, ми листуємося, телефонуємо.
Елла з чоловіком та донькою Сонею в КиєвіФото: З архіву Елли Борзикіної
Попри всі випробування, ми намагаємося зберігати позитивне ставлення до життя. Раніше ми з родиною любили подорожувати, проводити час разом. Зараз це на паузі через те, що чоловік не може виїжджати за межі України. Ми мріємо знову мати своє житло, своє гніздечко. Але розуміємо, що зараз це не найголовніше.
Для себе, для земляків, для міста
Жити в Торецьк ми повертатися не плануємо, навіть після перемоги. Але це є і завжди буде наймиліше, затишне і найдорожче серцю місто. Моя мама дуже хоче туди повернутися і чоловіка батьки там, тому я із задоволенням, величезним коханням завжди повертатимуся в Торецьк. Дай боже, щоб він залишиться українським та закінчилася війна.
Деякі мешканці Торецька досі залишаються там. У кожного свої причини — я нікого ніколи не засуджую. Дай Боже їм вижити та бути здоровими, бо там, дійсно, дуже небезпечно.
Тим, хто евакуювався, хочу побажати сміливості, ще раз встати, надихнутися, знайти для себе ті опори, на які можна спертися. Тоді буде легше щось створювати, йти по життю, знаходити радість у простих речах.
Для Торецька найбільшою перемогою в цій ситуації буде насамперед залишитися українським містом і відбудуватися. Щоб це була українська земля та синє жовтий прапор на центральній площі.
Коли мене запитують про втрати, я відповідаю, що найбільша нагорода від Бога в цій війні — це те, що ми з чоловіком, наші діти та мама живі. З усім іншим можна впоратися, адже все, що можна вирішити за гроші, вирішується. А найцінніше — це життя та любов близьких.
Елла БорзикінаФото: З архіву Елли Борзикіної
Я вірю, що все буде добре. Ми обов'язково будемо повертатися до нашого рідного Торецька, який завжди буде в нашому серці. А поки що будемо жити, працювати, підтримувати одне одного та наближати нашу перемогу. Бо разом ми — сила.
