24 лютого 2022 року назавжди змінило життя мільйонів українців. Війна увірвалася в їхні домівки, змусивши покинути рідні міста й села та шукати прихистку в інших куточках України та світу. Ось історія родини Катерини Завідей з Торецька, яка мусила тікати від російської агресії, але знайшла в собі сили продовжити улюблену справу на новому місці.
Редакція сайту Торецьк.City у рамках спецпроєкту “Говорять свої з Торецька” поспілкувалась з Катериною, яка розповіла про себе, про свою сім’ю, довгий шлях евакуації та про те, як змінилося життя її родини внаслідок повномасштабного вторгнення.
Я виїхала з Торецька на мамин день народження
Ще рік тому я й подумати не могла, що моє звичне життя перевернеться з ніг на голову. До 24 лютого 2022 року все йшло своєю чергою - я працювала вчителькою англійської мови в одній зі шкіл в рідному Торецьку, виховувала двох чудових дітей - 10-річного Ярослава і 5-річну Єлізавету, раділа кожному дню поруч з коханим чоловіком Андрієм. Та одного зимового ранку все змінилося...
Ми прокинулися, як завжди, збираючись йти на роботу й до школи. Та чоловік, побачивши новини, сказав страшні слова: "Усе, почалася війна". Ми не могли повірити, що це відбувається насправді. Страх, розгубленість, невідомість - ці почуття охопили нас з головою. Що робити? Куди бігти? Як рятувати дітей? Ці питання не давали спокою.
З 2014 року ми звикли до неспокійного життя, адже Торецьк знаходиться зовсім близько до лінії фронту. Звуки вибухів, постійна напруга - все це стало нашими супутниками. Але цього разу відчувалося, що ситуація набагато серйозніша. Ворог прагнув знищити все, що нам дороге, стерти з лиця землі наш дім, нашу країну.
Катерина Завідей з родиною в ТорецькуФото: з архіву Катерини Завідей
Перший місяць ми перебували вдома, ховаючись у підвалі щоразу, коли чутно було вибухи. Ці хвилини здавалися вічністю - ми притискали до себе перелякано тремтячих дітей, молячись, щоб біда оминула нашу оселю.
На щастя, наш будинок вцілів, хоч і зазнав пошкоджень від обстрілів. Вікна й двері довелося забити, щоб зменшити ризик під час вибухів. Чоловік з його батьком лишилися наглядати за домівкою, а я з дітьми 8 березня, у мамин день народження, вирішили їхати до Костянтинівки. Сподівалися перечекати там місяць-два, як це було у 2014-му, а потім повернутися додому. Та доля розпорядилася інакше…
З рідного дому ми взяли лише найнеобхідніше - документи, необхідні речі, гроші. Важко було зважитися залишити все, що нажите роками, але життя і безпека рідних - понад усе. Найбільшим скарбом стала маленька м'яка іграшка - зайчик "Пушистик", якого Ярослав узяв з собою. Цю іграшку Андрій виграв для мене ще до народження сина, і відтоді вона супроводжує нас у всіх мандрах, нагадуючи про щасливі миті та домашній затишок.
Той самий "Пушистик"Фото: з архіву Катерини Завідей
На початку квітня ми з дітьми, мамою, бабусею та знайомими змушені були вирушити до Словаччини. Моя сестра, яка виїхала туди місяцем раніше, допомогла знайти прихисток для нас. Це була страшна подорож у невідомість. Переповнений вагон, в нашому купе їхало 10 людей, тривожна ніч в Ужгороді, таксі до кордону, години очікування... Діти втомилися і перелякалися, особливо маленька Єлізавета, але ми підтримували одне одного як могли.
На щастя, на пункті пропуску у місті Убля нас зустріли словацькі волонтери. Попри пізню годину, вони оточили нас турботою та допомогою, відвезли до місця тимчасового проживання, нагодували і заспокоїли. Ми були вражені їхньою щирістю, співчуттям і готовністю підтримати нас у скрутну хвилину.
Я відкрила онлайн школу. Допомагаю українцям вчити іноземні мови
У квітні 2022 року, коли ми були у Словаччині, я втратила роботу. Зі мною школа припинила трудові відносини. Але це не підкосило мене.
Через деякий час ми повернулися до Тернополя, евакуювався мій чоловік. Хотіли, щоб діти нарешті пішли до школи, адаптувалися до нового середовища. Та через постійні тривоги довелося продовжити онлайн-навчання. Ярослав займався дистанційно зі своєю рідною школою в Торецьку, а Єлізавета ходила на різні гуртки, щоб надолужити програму і розвиватися.
Катерина з дітьми в ТернополіФото: з архіву Катерини Завідей
Тим часом я відкрила ФОП і почала викладати англійську у своїй онлайн-школі. Багаторічний досвід роботи в школі став мені в пригоді, дозволивши заробляти на життя і почуватися потрібною. Чоловік у всьому допомагав і підтримував, хоч йому й самому було нелегко.
Батько чоловіка залишився в Торецьку. Він доглядає нашу домівку. Ми часто спілкуємося, обговорюємо новини, ділимося переживаннями. Ми знаємо, що більшість наших знайомих вже виїхали з міста, лишилися лише найстійкіші. Але й вони потроху втрачають надію...
Зараз ми знову в Словаччині, оселилися в чудовому місті Прешов. Воно так разюче відрізняється від рідного Торецька! Старовинна європейська архітектура, вузенькі затишні вулички, буйна зелень парків, величні гори на горизонті... Люди тут привітні й доброзичливі, завжди готові прийти на допомогу. Ми знайшли нових друзів, які розуміють наші біль і тривоги.
Катерина Завідей викладає іноземні мови онлайнФото: з архіву Катерини Завідей
Я продовжую викладати іноземні мови у своїй онлайн школі. Поки - це англійська та німецька. Працюю з українськими дітьми. Наразі це головне джерело доходу нашої родини. Діти потрохи освоюються на новому місці. Вчать словацьку мову, особливо добре це виходить у Єлізавети. Вона вже майже вільно спілкується з місцевими дітлахами, ходить у садочок. Ярослав продовжує дистанційне навчання в українській школі, але й словацьку потрохи опановує. Ми з чоловіком робимо все, щоб забезпечити їм належні умови для розвитку і збереження зв'язку з рідною мовою та культурою.
Словаки навчили нас по-новому дивитися на життя. Їхнє вміння радіти кожному дню, цінувати прості речі, не впадати у відчай через труднощі - це неймовірно надихає. Вони часто подорожують, відкривають нові місця, насолоджуються кожною хвилиною. І ми намагаємося брати з них приклад, попри тривоги і болісні спогади.
Та все ж ми живемо одним днем, не будуючи далекосяжних планів. Надто велика невизначеність, надто крихка ситуація. Ми не знаємо, що буде завтра - чи зможемо повернутися додому, чи доведеться шукати щастя деінде. Та попри все віримо, що найважче позаду.
Для себе, для земляків, для міста
Я повернусь до рідного Торецька, якщо закінчиться війна, щоб пригадати, як там було гарно.
Тореччанам, які залишаються в місті, я хочу сказати, щоб вони виїжджали звідти, бо наразі там коїться якесь жахіття. Тих, хто евакуювався, я закликаю не втрачати свою автентичність. Таких людей, як у нас на Донбасі, більше немає ніде. Ми щирі, працьовиті та відкриті. Долаємо все на своєму шляху, але залишаємося людяними.
Найбільшою перемогою для Торецька будуть відбудовані та реанімовані шахти. І тоді в місті буде все гаразд.
Інколи здається, що моє життя розділилося на "до" і "після" 24 лютого. Скільки болю довелося пережити, скільки сліз пролити, скільки рішень ухвалити... Але я вірю, що це загартувало нас, зробило сильнішими і мудрішими. Ми навчилися цінувати кожну мить, проведену разом, підтримувати й любити одне одного попри все.
Я знаю, що попереду ще багато випробувань. Та я вірю, що колись ми зможемо повернутися у свій дім, відбудувати все, що зруйнувала війна. Зможемо знову зібратися всією родиною за одним столом, обійняти рідних і просто жити, не озираючись на сирени і вибухи.
Катерина Завідей з родиноюФото: з архіву Катерини Завідей
А ми, поки що, вчимося жити тут і зараз, знаходити радість у дрібницях, дарувати любов і підтримку всім, хто цього потребує. Бо лише разом, єдиною родиною, єдиним народом ми зможемо пройти цей складний шлях і вийти з нього сильнішими і мудрішими. І нехай нас веде віра - віра в перемогу, в щасливе майбутнє, в нашу України, яка неодмінно відродиться і розквітне.
