Війна розділила життя мешканки Торецька Наталії Пруднікової на «до» і «після». Її велику родину після повномасштабного вторгнення росіян в Україну розкидало по світу, а сама вона опинилась у Києві, де опанувала нову для себе професію. Попри труднощі та втрату домівки, вона не втрачає оптимізму і вірить, що зміни принесуть нові можливості для її родини, особливо для доньки.
Редакція сайту Торецьк.Сity в рамках проєкту "Говорять свої з Торецька" поспілкувалася з Наталією та дізналася, як їй довелося покинути рідне місто, розлучитися з батьками та почати нове життя у столиці.
Ми їхали навмання в напрямку Мукачево
Життя до повномасштабної війни здавалося таким звичним і зрозумілим. Ми з чоловіком Родіоном, дочкою Дар’єю жили у центрі Торецька. У цьому ж місті жили й наші з чоловіком батьки. Я працювала фармацевтом у міській лікарні, чоловік — начальником юридичного відділу ДП "Торецьквугілля".
Донька Дар'я Фото: З архіву Наталії Пруднікової
Донька навчалася в школі та займалася в музичній школі — вчилася грі на гітарі. Вона брала участь у різноманітних конкурсах та виступала з оркестром, навіть у соляних шахтах Соледару.
Велика родина Наталії ПрудніковоїФото: З архіву Наталії Пруднікової
В нас була велика та дружня родина. Ми дуже часто проводили час разом, навіть проводили різноманітні тематичні заходи в родинному колі.
Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Відчуття було недобре, Родіон нервував через новини. На роботі сказали не чекати на нові ліки, обстріли ставали дедалі частішими. Брат Ігор із родиною, які жили на верхньому поверсі, почали ночувати у нас, бо ми жили на третьому і не так було лячно.Згодом вирішили їхати з міста.
Мій чоловік залишився вдома на господарстві та доглядати за собакою — цвергпінчером “Баккі”, а ми з донькою зібрали одну сумку з речами на перший час, гітару і 7 березня вирушили з родиною брата на машині в бік Мукачева, не знаючи, що на нас чекає. Ми їхали навмання — не домовляючись не з ким.
Наталія Пруднікова з братом ІгоремФото: З архіву Наталії Пруднікової
Дорогою нас приймали незнайомі люди, ми ночували навіть у підвалі на матрацах. У Мукачеві зупинятися було ніде, бо нас ніхто не чекав. Умови були не дуже. Нас розділили — діти окремо, чоловіки окремо, із собаками було не можна. Ми тиждень по Закарпаттю переїжджали з одного тимчасового житла в інше, аж поки не знайшли родину біля Хуста, яка погодилася нас прийняти.
Десь через місяць стало зрозуміло, що просто так нічого не закінчиться. Обстріли Торецька ставали гучнішими, тож до нас на Закарпаття приїхав і Родіон із собакою.
"Баккі" - домашній улюбленець родини ПрудніковихФото: З архіву Наталії Пруднікової
А ще через кілька місяців брат із родиною переїхали до Києва. Ми розуміли, що жити в чужій хаті з чужими людьми довго не вийде, хоча щиро дякуємо закарпатцям за прихисток, тому теж планували змінити локацію. Брат Ігор знайшов нам квартиру в Києві, на Позняках, поруч з ними - щоб бути разом у цей складний час.
На жаль, ми не маємо тепер можливості збиратися усією сім’єю
У Києві ми орендували однокімнатну квартиру на Позняках. Тісно, але затишно. Наша оселя стала перевалочним пунктом для всіх, кому потрібна допомога - близьких, далеких знайомих, друзів друзів. Ми завжди раді прихистити, допомогти з квитками, відвезти на вокзал. У цей складний час люди мають підтримувати одне одного.
Мені пощастило ще раз з’їздити до Торецька — забрати деякі речі та вмовити батьків виїхати, але вони відмовилися покидати рідну домівку. Через місяць після мого від'їзду моя мама гостювала у нас у Києві, коли в їхній будинок влучила ракета. Тато дивом встиг вибігти, а будинок згорів. Після цього батьки теж переїхали до нас у Київ, а потім вирушили до Німеччини.
Родіонові батьки також виїхали за кордон. Тож, на жаль, ми не маємо тепер можливості збиратися усією сім’єю в родинному колі. Війна нас усіх розкидала по світу.
Велика родина Наталії ПрудніковоїФото: З архіву Наталії Пруднікової
Спочатку, в Києві я намагалася продовжити працювати в аптеці, але згодом зрозуміла, що хочу займатися тим, що люблю. Я пройшла навчання та стала працювати масажисткою в салоні. Це справа, яка мені до душі. Дуже багато спілкуюся з людьми, чую їхні історії. Виявляється, переселенці — це, мабуть, половина Києва зараз.
Наталія Пруднікова опановує наву професіюФото: З архіву Наталії Пруднікової
Чоловік продовжує дистанційно працювати юристом на ДП "Торецьквугілля". Торік Дар’я перевелась на навчання у київську гімназію. Нещодавно вона закінчила там восьмий клас і випустилася з торецької музикальної школи де два роки продовжувала навчання дистанційно.
Дар'я, Наталія та Радіон ПрудніковиФото: З архіву Наталії Пруднікової
На щастя, друзі змогли забрати з нашої квартири найцінніше — сімейні фотографії. Вони привезли їх нам у футлярі від Дар’їної гітари, з якою ми виїжджали в перші дні війни.
Зараз ми намагаємося облаштувати життя у Києві, але не забуваємо про рідне місто. Віримо, що українські захисники утримають наше місто. Війна розділила наше життя на «до» і «після», але не зламала нас.
Та найбільше мене наразі тішать перспективи для доньки. Дар’я пішла до київської гімназії з поглибленим вивченням англійської. Завдяки попереднім додатковим заняттям їй легко вчитися.
Дар'я ПрудніковаФото: З архіву Наталії Пруднікової
Я вірю, що після закінчення школи перед нею відкриються нові можливості, про які вона могла лише мріяти в Торецьку. А ще ми часто ходимо в театри, оперету - для загального розвитку.
Для себе, для земляків, для міста
Ми не плануємо повертатися до Торецька жити, бо нікуди, і виходить так, що ми здійснили родинні плани виїхати з Торецька, але це сталося трохи раніше і не зовсім туди куди мріяли. Але після перемоги ми обов’язково поїдемо у рідне місто у гості. Я хочу зайти на подвір’я батьківського будинку, щоб відчути все те, що відчувала там раніше: щебетання птахів, красу й запах кущів та квітів.
Землякам я хочу побажати берегти своє фізичне та ментальне здоров’я, а також допомагати один одному. А для свого рідного Торецька я бажаю залишитись українським містом і відновитися після війни. Це буде для нього головною перемогою.
Наталія, Радіон та Дар'я ПрудніковиФото: З архіву Наталії Пруднікової
Наразі ми з Родіоном та Дар’єю живемо у Києві. У Торецьку залишилися тільки наша напівзруйнована квартира та спогади. Бібліотека під нами розбита, сусідні під'їзди згоріли. Ми сумуємо за рідним містом.
Та зараз наше завдання — жити, працювати, вчитися і вірити в краще майбутнє. Я переконана, що всі випробування лише загартують нас. А найважливіше — що ми разом і завжди готові прийти на допомогу один одному.
