Ліна Філоненко, вихователька з 42-річним стажем, в рамках спецпроєкту “Говорять свої з Торецька”, розповідає про свій шлях від улюбленої роботи в дитячому садку Торецька до створення простору психологічної підтримки для дітей, які постраждали від війни, у Вінниці.
У Торецьку я випустила з дитячого садочку не одне покоління малечі
Я працювала вихователькою в дитячому садку, мала звання вихователь-методист. Завжди відчувала свою потрібність і затребуваність у професії. Коли ходила містом, віталася з дітьми та їхніми батьками — я випустила не одне покоління малечі. Мене знало і поважало багато людей у місті, там я почувалася дуже комфортно.
Ліна Філоненко на новорічні свята в Торецьку. 2016 рікФото: Фейсбук. Сторінка Ліни Філоненко
Діти вже виросли, ми з чоловіком думали, що настав час пожити для себе. Він вже був на пенсії. Здавалося, заслужили право на відпочинок. Але не так сталося, як гадалося…
Ми виїжджали 8 квітня з двома сумками — одна для речей, в другій клітка з папугою. Ще взяли двох собак. Більше перевізник не дозволив. Їхали нібито на два місяці, тому не взяли жодної фотографії — ні дитячих, ні батьківських.
Зруйнована багатоповерхівка де мешкала родина ФілоненківФото: З власного архіву Ліни Філоненко
Війна забрала всі наші спогади. А потім дізналися, що наша квартира на восьмому поверсі зруйнована - ракета влучила в дах дев'ятиповерхівки.
У Вінниці довелося починати з нуля
У Вінниці спочатку було дуже важко. Жили в гуртожитку, який прихистив нас разом з тваринами. Місто допомогло з постільною білизною, харчуванням. Але я сиділа на чужому металевому ліжку і не розуміла, як жити далі — без минулого, без майбутнього. Через вік не могла влаштуватися навіть прибиральницею.
Ліна Філоненко з чоловіком Миколою у ВінниціФото: З власного архіву Ліни Філоненко
Все змінилося, коли я знайшла проєкт психосоціальної підтримки дітей-переселенців. Показала керівництву відео своїх занять з попередньої роботи — і мене взяли. Ми створили "Дитячий простір", де я працювала з дошкільнятами, які не могли потрапити в садочки. Багато дітей були травмовані - не вміли посміхатися, ховалися під столом, деякі перестали говорити. Але поступово вони відтавали, починали гратися і спілкуватися. Зараз я членкиня правління ГО "Центр сприяння розвитку родинної активності "Легко.Спейс"".
Мій чоловік, Микола, теж знайшов себе — спочатку працював дистриб'ютором гуманітарної допомоги в ГО "Проліска", розвозив допомогу по громадах. Зараз він працює в організації, яка шиє спорядження для військових та маскувальні сітки.
З 1 грудня 2024 року в рамках Благодійного фонду "Посмішка UA" ми почали новий масштабний проєкт з облаштування місць компактного поселення для переселенців. Я вже не мрію повернутися до Торецька — розумію, що місто зруйноване вщент. Але знайшла нове призвання — допомагати іншим переселенцям адаптуватися на новому місці.
Для себе, для земляків, для міста
Я повернуся в рідне місто лише для того, щоб відшукати сімейні фотографії та знайти могили своїх батьків. Більше нічого мене там не тримає.
Своїм землякам бажаю, щоб усі вони отримали сертифікати на житло та змогли розпочати нове життя там, де зараз знаходяться. Щоб мали можливість облаштуватися на новому місці.
Ліна ФілоненкоФото: Фейсбук. Сторінка Ліни Філоненко
А найбільшою перемогою для Торецька я вважаю те, що зараз у багатьох містах України працюють торецькі хаби — медичні, освітні та інші. Сподіваюся, що й надалі буде фінансування на підтримку жителів нашої громади, де б вони не опинилися.
