Надія Біловол виїхала з Верхньокам’янського, що на Донеччині, у квітні 2022. Вона — донька переселених у 1951 році українців з Бойківщини. Про те, що жінка має етнічну приналежність до бойків, дізналась лише десять років тому, до цього думала, що мала польське коріння. Говорити у дитинстві про депортацію у її родині було не прийнято, бо страшно.
72 роки тому Польща та СРСР обмінялись територіями під час демаркації кордону: 32 тисячі українців примусово переселили з території Бойківщини у інші регіони України, у тому числі на Донеччину і Луганщину. Під час повномасштабної війни, яка розпочалась у лютому 2022-го, частина цих земель опинилась в окупації, інша — під суцільними обстрілами. Нащадки колись депортованих українців вдруге залишились без власних будинків. Як і пані Надія.
Пару торб особистих речей, робочий ноутбук, трохи шкільної документації та чотири книги, в яких йдеться про історію створення Верхньокам’янського та переселення 1951 року — лише це вдалось вивезти Надії Біловол у квітні 2022-го. Десь там у рідному селі залишається сторічний бабусин молитовник, самотужки спроєктований дім, поховані батьки та спогади зі всього життя. Ми поспілкувались з Надією про те, як її сім’я вкотре залишилась без рідної землі.
Дві війни Верхньокам’янського
До 2022 року Надія Біловол жила чудовим життям, як сама говорить. Понад 20 років відпрацювала директоркою школи Верхньокам’янського. Її заклад зі стінами, прикрашеними вишиванкою, був улюбленим місцем роботи та натхненням. Двоє дочок вже виросли, народили онуків, жили окремо. Надія потроху готувалась зустрічати пенсію, аж тут сталось 24 лютого.
— Верхньокам’янське завжди вважали бандерівським та патріотичним. У ньому жили люди, які люблять Україну і свою позицію щодо цього не ховали. У 2014 році "відморозки" планували їхати та вирізати наше село. Говорили: "Їдемо бандерів різати".
Надія Біловол нині живе у Дніпрі
Верхньокам’янське розташоване у Бахмутському районі. Невеличке село на понад 900 жителів витягнуте вздовж річки Кам’янка, що впадає у Бахмутку. Вперше війна сюди завітала ще у 2014 році, коли ворог захопив цю землю. Через кілька місяців Верхньокам’янське звільнили українські захисники. Як говорить Надія, тоді дякували військовим та Богові за порятунок.
— У 2016 році ми відкрили капличку Пресвятої Богородиці. Її зведенням дякували Богу за збереження села, просили берегти його і надалі. Також це була пам’ятка про переселення 1951 року — тоді саме минуло 65 років.
У 1951 році Польська республіка та СРСР обмінялись ділянками державних територій на 480 квадратних метрів. Близько 32 тисяч українців були депортовані з території Бойківщини на Південь УРСР. В Бахмутський район до сіл Званівка, Роздолівка та Верхньокам’янське переселись 360 сімей із села Ліскувате. Серед них були і рідні Надії Біловол.
— На землях Бойківщини діяли ОУН та УПА, одна із цілей радянської влади була розосередити "виразку" на тлі СРСР. Примусово у Верхньокам’янське виселили моїх маму і тата з рідними. Оселились вони тут у 1951 році, як і всі.
Коли війна вдруге прийшла на землі Верхньокам’янського вже у 2022-му, попервах жителі думали, що пересидять. Вірили в українських військових, які втримають оборону. Але обстріли ставали ближчими, ворог просувався землею Донеччини. Діти Надії наполягли, що їй потрібно виїздити, вони домовились про евакуацію, знайшли гуртожиток, куди можна було заселитись, мамі лише було потрібно наважитись. І таки наважилась.
Надія Біловол у Дніпрі
Сьомого квітня 2022-го — якраз на Благовіщення Пресвятої Богородиці — Надія готувалась виїздити. Зранку, як і належить, сходила до церкви, а після обіду покинула Верхньокам’янське. З собою взяла робочий ноутбук, шкільну печатку, трохи документації, з власних речей — дві сумки. Ключі від будинку залишила військовим.
Квітневий Дніпро здався жінці сірим та непривітним, але місто було подалі від обстрілів. Надія Біловол оселилась в одному з гуртожитків Дніпра. 403 кімната, в якій раніше жили іноземні студенти одного з вишів, — стала домом. Разом жінкою у ній живе її онук.
Остання зустріч з рідним
Востаннє Надія була у рідному Верхньокам’янському у червні минулого року. Тоді разом з односельчанкою мала забрати трохи речей. Напередодні поїздки позаписувала на папірець, що і у якій кімнаті потрібно взяти, але той список навіть не відкривала. У день відвідин Верхньокам’янського ворог почав свій прорив на Донеччині.
— Я тоді село не впізнала. По-перше, воно все було заселене військовими, техніками. По-друге, таке брудне, у пилюці. Своє, але чуже…, — розповідає Надія Михайлівна.
У двері власного будинку Надії довелось стукати, військові вийшли, тактовно залишивши жінку саму в хаті. Та наповнювала сумки речами, але через обстріли так і не забрала їх — розгубилася. З собою вивезла тільки чотири книги, присвячені депортації рідних та історії села, та пару альбомів дітей. Тепер вони зберігаються на столі у гуртожитку.
Школа у Верхньокам'янському, де працювала Надія Біловол, до повномасштабного вторгнення
Такою Надія чи не востаннє побачила школу
— А до школи я вже не потрапила, почався обстріл. Сильно шкодую, що не сфотографувала нічого вдома, відео не зняла. Десь там залишився бойківський словник, у мене був молитовник бабусі 1905 року — така товстенька, червоненька книга. І її не забрала. Я навіть не пам'ятаю, де вона: у школі чи вдома.
Депортовані бойки
Надія Михайлівна про те, що належить саме до бойків, дізналась лише близько 10 років тому. До того думала, що має польську кров, бо рідні багато не говорили про примусове переселення українців 1951 року. Її мамі Юлії тоді було 9 років, татові Михайлу — 16, вони разом з родинами жили у Ліскуватому — на землі Бойківщини.
Родина діда Івана Тимчака
У лютому 1951 року жителям тих територій оголосили, що їх виселятимуть на південь, а ці землі відійдуть Польщі. Як тітка Надії згадувала: "Ми думали, що нас завезуть у шахти та кинуть. Ніхто не вірив, що будемо жити".
Бойки, які звикли до гірських краєвидів, опинились на півдні України. Спочатку людей заселили по хатах місцевих жителів. Але вони були замаленькі для двох родин — місцевої та депортованої. Для переселенців збудували будинки у центрі села, в одному з них оселились рідні Надії. Бабуся Роза згадувала, що навіть дверей не було у тій збудованій оселі, замість них висіла якась ряднина.
Мешканці Ліскуватого були не готові до життя на півдні. Одяг мали для цих умов не підходящий — лляний, топили хату дровами, а не вугіллям, згадує Надія Біловол:
— Одного разу розтопили піч вугіллям, зачинили заслінку, як це робиться при палінні деревини. І ледь не вчаділи. Багато всяких таких випадків було, депортовані люди навіть не вміли південну землю обробляти, тому що у Ліскуватому мали інші ґрунти.
Харчувались у ті часи бідно — кукурудзяною кашею та чорним хлібом. Корова, яку перевезли з собою з Ліскуватого рідні Надії, здохла.
Бабуся Роза Стиранець з дітьми Михайлом та Юлею
— Пам’ятаю, як я ходила на наш цвинтар. А там по центру багато дитячих могилок розкинулось. Мене зацікавило, звідки стільки поховань? Виявилось, що за два роки після переселення померли 14 дітей, тому що не було достатньо їжі.
Попри тривалі складні роки після переселення, бойки жили за власними традиціями — кожне Різдво водили вертеп, готували 12 страв та "вечерку-кутю", яку носили хрещеним. Ці обряди зберігаються і нині, як і перелік страв, що і досі готується у родинах, переповідає Надія:
— На другий день весілля у нас завжди наливали польський борщ. Гарно він знімає похмілля. Ми завжди в школі, коли проводили семінари, готували цю страву, тому що всі знали, що верхньокам'янці вміють варити польський борщ. Просили: "Надю, ти ж нам зробиш його?".
"Ленін — безбожник"
У батьків Надії, Михайла та Юлії, росли двоє дівчат – сама Надія та сестра. Родина з Верхньокам’янського переїхала до Лисичанська, там їм дали квартиру. За можливості їздили до рідних у село.
— Мені було років 5-6. Бабуся кукурудзяні початки відділяє, а я концерт ставлю. Розповідаю: "Я маленькая девочка, я в школу не хожу, я Ленина не видела. Но я его люблю". А бабуня моя каже: "А я його не люблю". Це такий був шок для мене. Ну, як моя бабуня Роза і Леніна не любить? Чого? "Він безбожник" – відповіла. І от з того моменту у мене якесь проціджування інформації почалось.
Надія разом з батьками Юлією та Михайлом Тимчаками
Батьки не часто говорили про переселення, бабуся взагалі від онучки відмахувалась: "Воно тобі не потрібно". Лише з часом Надія зрозуміла, що рідни боялись обговорювати події 1951 року, згадували про них лише на святкуваннях чи зборах.
— У нас як збирались гості, хтось приїздить, чи Коляда, чи Різдво, чи вечеря, обов'язково заходила мова про "дома". Рідні жили тут, але "дома" було там — у Ліскуватому. У всіх їхніх розмовах згадувалось, який там потічок, яка там хата, яка там груша, яка там церква. Як було до приходу радянської влади до 39 року, як було після — під час Другої світової.
Більше про "дома" говорила мама, батько почав згадувати якісь моменти з депортації лише перед самою смертю. Мама Юлія дуже мріяла повернутись на ті землі.
— Я мамі одного разу сказала: "Мамо, надоїли ці розповіді. Сядь та напиши, як це було". Потім коли мами вже не стало, до мене звернулась українська етнографиня-бойкознавиця Наталія Кляшторна і долучила до створення книг про переселення.
Пані Надія показує книгу зі спогадами, які вдалось зберегти для нащадків
Мама Юлія померла у 2008 році, батько Михайло — у 2012. У рік смерті тата Надія виконала мрію рідних — відвідала Ліскувате. Разом з директоркою Званівської школи, яка з нащадків лемків, довго ходили тими землями. Для сестри набрали тієї води та землі.
— Фундаментів минулих будинків там немає, збереглась лише церква, про яку рідні розповідали. Землю я набрала в лісі. Знала, що там батько корову пас, гриби збирав та ягоди. Води взяла з потічка. Поляк поряд ремонтував на будинку дах, він вибіг до нас із пляшкою чистої води, а я пояснювала, що нам потрібна саме та вода, з того джерела. По відчуттях… можливо, очікувала більшого. Лише біля церкви — як рідне таке, там бабуся вінчалась. Знаєте, раніше ми слухали розповіді про ті потічки, про ту грушу, про ту церкву. Коли побачили, нарешті все, що було на слуху, дві реальності возз’єднались.
Будні Надії Біловол
Зараз будні Надії однакові: викладання у школі, після уроків — директорські обов’язки, а коли має можливість, волонтерить у "Карітасі".
— В гардеробі соціальному працювала, швейній майстерні деякий час, я не швея фахова, але трішки допомагала, в основному — видача їжі або її розфасовка.
На роздачі в обов’язки Надії входить віддати їжу нужденним. Через спеку душно і на кухні, але жінка все одно зі всім порається: віддає у руки наповнені судочки, додає хліб та приладдя.
Надія Біловол так і працює директоркою Верхньокам'янської школи
— Спочатку Надія ознайомилась із нашим фондом, жінка ще парафіянка нашої церкви греко-католицької. Вона запропонувала свою допомогу і ми з радістю прийняли її. Надія — частинка того соціального суспільства, яке відіграє роль у створенні всього суспільства, — говорить Дмитро Тимчак, менеджер проєкту екстрене реагування благодійного фонду "Карітас Донецьк". Він і сам родом з Верхньокам’янського, є родичем Надії Біловол.
У вільний час жінка волонтерить у "Карітасі"
Іноді у "Карітас" приходять односельчани Надії. Разом вони з тугою згадують рідне Верхньокам’янське.
— Гості села часто у нас питали: "А чого ваше Верхньокам’янське не таке, як інші села?" Як не таке? Ну, вулиці, ну, хати стоять… У нас перед Великоднем все почищено. Всі дерева, всі стовпи побілені. Кожен старався, щоб завжди було гарно. Багато знайомих кажуть, що немає більше такого села, як наше.
***
У Дніпрі Надія Біловол вже висадила дві маленькі верби — під вікнами гуртожитку. Таке дерево росло і біля її школи.
— Оце верба, яку ми посвятили з донькою. Вона у нас пустила корінчики, ми вирішили її посадити — два пагони. Вони прийнялись, ми їх поливаємо. Тобто в Дніпрі я вже дерево посадила, залишилось тільки збудувати будинок. Ну, і, можливо, хай правнуки народжуються.
У Дніпрі пані Надія вже посадила власне дерево - вербу
Навіть після звільнення Надія не вірить у повернення до села. Нині там зруйновано близько 80% будинків, школа теж побита — у неї вже немає даху. Її будинок теж пошкоджений — від прильотів та пожеж. А от капличка, відкрита у 2016 році на знак подяки Богові, все ще тримається.
— Капличка ціла, а навколо руїна страшна. Авіабомби падали, ракети якісь, там просто стоять розвалини. Але не здали наше село, знаєте, воно як оберіг для всієї України. Охоронець. Я всюди озвучую ідею, щоб нас — жителів Верхньокам’янського — колись поселили в одне місце, щоб ми там збудували наше село.
---
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
