Нащадок лемків Віктор Стафиняк родом з села Переможне, що на Луганщині. Туди в 1945 році примусово виселили його родину. Хоч сімʼя почала з нуля будувати своє життя вже на сході України, але намагалися берегти традиції, культуру і навіть говірку лемків. В 2014 році вже Віктору зі своєю родиною довелося тікати з рідного дому. Росіяни обстрілювали селище, катували Віктора в полоні за допомогу українським воїнам і порадили покинути рідний дім, якщо хоче жити.
Всі дивувалися, що це лемки за народ такий? Будують, працюють, як мурахи
Тата пана Віктора разом з сім'єю виселили з Лемківщини на схід України у 1945 році в ході радянської операції "Вісла". Тоді комуністична влада Польщі і СРСР домовилася про обмін землями і новий кордон між країнами. В договорі було прописано, що, начебто, Польща передає територію, де є кам'яне вугілля, а Радянський Союз — землі, де є видобуток нафти. Але, як розповідали люди, які жили в ті часи, справжня причина — боротьба із загонами ОУН УПА. В той час повстанці були чи не найбільшою загрозою радянському режимові і активно чинили спротив на тих землях. В ході операції примусово депортували більше 140 тисяч українців.
З початком війни росії проти України Віктору Стафиняку разом з родиною довелось виїжджати з Луганщини
"Їхали місяць. Було дуже важко. Їхали з маленькими дітьми, худобою в товарняках. Що встигли, зібрали з собою. А поляки слідом їхні хати палили, щоб хоч не вернулися", — розповідає пан Віктор.
Коли люди з Лемківщини приїхали на Донбас, їх чекали жахливі умови. Лемкам обіцяли, що їх там зустрінуть, що буде робота, будуть жити заможно. Насправді ж, хати у селах були недобудовані, пропонували людям замість помешкань сараї. Їсти не було що, хіба те, що привезли з собою.
"Вони зерно з собою привезли. Там страшний голод на Донбасі був. Вони і з місцевими ділилися, бо казав тато, там половина б повмирала, якби ми не давали їжу їм. А в сім'ї було зерно, щоб ще й посіяти. Вони знали, куди їдуть і кожен намагався, що побільше з собою захопити", — розповідає чоловік.
Коли родину депортувати з рідної землі, татові пана Віктора було 14 років. Його на Донбасі одразу забрали на шахту на роботу. Лемки були працьовитими людьми і не боялися важкої праці.
Тепер Львівщина стала другим домом родини лемків з Переможного
"Після роботи йшли в кар'єр, копали камінь. І вони планували — цей рік будуємо 5 будинків. Всі з роботи йшли і бралися за будівництво, місцеві були в шоці. Казали, що то за люди, що це за народ такий, як мурахи. Не було нічого, гола земля, а вже фундамент стоїть. Пішли в кар'єр, накопали каменю, стінки вимурували, вже будинок стоїть", — каже Віктор Стафиняк.
Спершу лемки з місцевими не товаришували і одружуватися не зі своїми було заборонено. Згодом почали створювати сім'ї, народжувати дітей, змішувалися звичаї і традиції. Деякі лемки, яки виїжджали в міста чи йшли на роботу, починали спілкуватися російською, тому лемківська говірка потроху відходила.
"Я міг говорити і чисто російською, але я не хотів. Мій старший брат двоюрідний каже, як ти можеш базікати оце по-своєму, говори, як всі російською. А я йому кажу, невже тобі не хочеться говорити своєю рідною мовою? Мені так було образливо. Як люди можуть цуратися своєї мови?", — згадує пан Віктор.
Я нічого не встиг забрати, тікав голий, босий. Сказали їдь, якщо хочеш жити
Коли у 2014 році російська армія анексувала Крим і почала бойові дії на Донбасі, Віктор Стафиняк одразу почав допомагати українським воїнам, які на той час тримали оборону Луганського аеропорту. Чоловік з товаришами возили воду і їжу українським бійцям. А також передавали інформацію про дії окупантів.
"Хто був з першого дня за Україну, той допомагав до кінця. Хто був проти, то навіть, коли бачили, що кацапи "градами" село криють, казали що то наші хлопці з аеропорта б'ють. А ми з мужиками їздили туди-сюди, пакували повну машину всього і до аеропорта, до наших", — розповідає Віктор Стафиняк.
На початку війни на сході були зрадники і серед місцевих, і серед лемків. Хто співпрацював з окупантами, готував списки людей, які мають проукраїнську позицію і заносив в так звану комендатуру.
"Понаписували цим шакалам списки на нас, хто помагає. Росіяни коли мене в полон взяли, вони казали, що ми за вас всіх знаємо. Взяли мене в полон на підвал, підвісили до драбини. Щодня зранку знімали, били, знов зав'язували руки, мішок на голову і до драбини назад прив'язували.
І зараз в мене все болить, де вони били. Я вночі сплю 40 хвилин і прокидаюся від болю, я не можу спати", — розповідає чоловік.
Коли Віктора Стафиняка випустили з полону, йому родичі сказали виїжджати, якщо хоче жити. Бо сусідів та друзів, які теж допомагали українським воїнам і мали проукраїнську позицію, вбили у їхніх будинках.
"Їхали в нікуди. Оце брат мені сказав, я додому навіть не зайшов по речі, я голий, босий поїхав одразу до хлопців наших чернівецьких. Син був з ними, відвіз мене в район і там я вже знайшов жінку і доньку. Ми на чужій машині, без грошей, без нічого, їхали просто за колоною", — згадує пан Віктор.
Сказав рідним, я зі шкури вилізу, але в нас буде своя хата. У нас все буде
Віктор Стафиняк вдома на Луганщині займався бізнесом, мав 40 гектарів власної землі і ще 12 гектарів брав у оренду. Займався вирощуванням різних культур і овочів у теплицях. Родина мала власний будинок і господарство. Все це у них відібрали росіяни.
У 2014 році родина спершу оселилася на Тернопільщині, місцеві дуже допомагали — і з житлом, і зі всім необхідним. Згодом переїхали на Львівщину.
Нині Віктор Стафиняк вирощує городину на Львівщині
"Ви навіть уявити не можете, що творилося в моїй душі. У нас було все, а потім нічого. Коли ми тільки приїхали на вільну землю, на Тернопільщину, жінка боялася вийти на вулицю, бо крім старих штанів нічого не мала. А я ходив в одних шортах, які дали поліцейські, і у футболці, яку військові віддали. Але люди дуже допомагали, несли нам все. Я ходив на різні роботи, хоч за якісь гроші, щоб купити їжу", — згадує пан Віктор.
Чоловік звик працювати з ранку до вечора. І коли у селищі на Львівщині їм місцева влада виділила землю, він пообіцяв рідним, що збудує будинок. Знайшов роботу на базі відпочинку у Львівській області і після роботи день за днем зводив нове помешкання для родини.
"У мене дружина, донька, двоє синів і онуки. Я всім їм сказав, що я зі шкури вилізу, але будинок збудую. А вони сміялися з мене. Казали: "Тату, грошей не вистачить, як ми зможемо з нуля побудувати". А я після роботи там за матеріали домовляюся, там з хлопцями робочими. І потроху збудував. От вже маємо будинок, маємо де жити", — розповідає Віктор Стафиняк.
Віктор встановив на городі теплиці
Подвір'я Стафиняків на Львівщині
А ще Віктор збудував дім для своєї родини
У себе в Переможному на Луганщині пан Віктор мав великі теплиці, коли побачив, що на ділянці на Львівщині можна посадити овочі, одразу почав обробляти землю. Звів невеличку теплицю.
У чоловіка на городі є все: картопля, морква, буряк, цибуля, огірки, капуста, помідори, кабачки. Разом з дружиною і донькою посадили полуницю, малину, ожину, кущі лохини.
Пан Віктор одразу після роботи і до пізнього вечора працює з землею. Каже, так згадує дім і рідний край, дуже любить землю і свій врожай. Чоловік вірить, що одного дня повернеться додому. Сусіди розповідали, що росіяни хотіли відновити теплиці пана Віктора і збирати врожай овочів, але ні навичок, ні розуму в окупантів не вистачило.
---
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
