Батьків пані Надії депортували з села Ліскувате, що на західній Бойківщині на схід України — у село Роздолівка Бахмутського району. Це сталося у 1951 році, коли комуністичні режими Польщі і СРСР домовилися про обмін землями і примусово виселили людей з рідних країв. На Донеччині родина почала будувати своє життя з початку, але розмови про рідний дім на Бойківщині були постійно. Тато Надії Тутової мріяв повернутися і побачити свій будинок. І це сталося — у 2012 році, тільки будинку вже не було. Сама пані Надія влаштувала своє життя у Бахмуті, там одружилася, народила доньку і працювала у місцевій адміністрації. У 2022 році родині довелося тікати з рідного дому з найнеобхіднішим, як колись батькам.
Людей везли в товарняках разом з худобою, багато хто не доїхав на Донеччину
Родина Надії Тутової — бойки, тобто етнічні українці, які мають глибоке коріння на західній Бойківщині. У селі Ліскувате, зараз це територія Польщі, народилися її мама з татом і жили до цього їхні родини. Предки пані Надії були заможними людьми, мали власне господарство, землі, ліс і найманих працівників. Батьки були освіченими людьми, відвідували культурні заходи та брали участь у місцевих виставах.
"Батьки постійно розповідали про село Ліскувате, про їхні звичаї, традиції, завжди це говорилося з таким теплом. Попри те, що вони прожили вже багато років на Донбасі, у Бахмутському районі. Але все-таки село Ліскувате, західна Бойківщина, залишилася тією територією, де вони народилися, де була їхня домівка до самої смерті", — розповідає пані Надія.
Пані Надія тримає у руках зобов'язання про позику переселенцям
Зобов'язання про позику переселенцям
Примусова депортація рідних Надії Тутової відбулася у 1951 році. Через те, що Радянський Союз і Польська народна республіка підписали договір про обмін територіями — 480 квадратних кілометрів. В документі було сказано, що Польща передає територію, де є залежні кам'яного вугілля, а СРСР передає території, де є видобуток нафти. Але, скоріш за все, це було через те, що на той час діяли повстанські загони і радянська влада не могла з ними впоратися. Тому знайшли вихід, щоб знищити на цих землях етнічне коріння українців. І переселити їх в інші місця.
"Переселення дуже було тяжким для моїх батьків, для моїх дідусів-бабусь і для всіх мешканців тієї території. Переселяли їх в товарняках, в яких перевозили худобу, давали людям один вагон на декілька сімей. Багато хто не доїжджав, губився дорогою. З 13 червня по 6 жовтня 51 року майже 32 тисячі мешканців західної Бойківщини були виселені до Донецької, частково Луганської областей, Одеської, Миколаївської і Херсонської областей. 45 сіл — це якраз була територія Дрогобицької області, звідти були виселені сюди на схід і південь", — розповідає Надія Тутова.
Світлини, які залишилися у пані Надії від батьків
Бойкам обіцяли заможне життя на сході, що їх там чекатимуть нові помешкання, хороша робота і достаток, але люди не вірили. Всі вони знали, що на Донбасі був голод, а щоб заробити хоч якісь гроші, треба було дуже тяжко працювати.
"На західній Бойківщині і в селі Ліскувате у всіх людей були дерев'яні великі будинки, а приїхали сюди на Донбас, то побачили, що тут в селах такі маленькі хати-мазанки. Далеко не всі будинки були збудовані, людей селили в приміщення, які були дуже вологі. На стелі, на стінах був іній в палець, не було чим топити, бо дрова були дуже дорогі. Вугілля теж, а вугіллям вони ще й зовсім не вміли топити. Тому дуже часто люди хворіли. Це дуже були тяжкі умови", — розповідає пані Надія.
Спершу місцеві з переселенцями цуралися один одного, а потім зріднилися і стали однією громадою
Попри всі труднощі, бойки були працьовитими людьми і намагалися відновлювати села, які стали для них новими домівками. Згодом три переселенські села Бахмутського району — Верхньокамʼянське, Званівка і Роздолівка були найкрасивішими. Бойки на своїх рідних землях звикли дбати про своє житло, свій двір і своє селище. Люди вважали це своєю візитівкою.
Як тільки бойки приїхали на Донбас, то не товаришували з місцевими. Це були люди різних поглядів, з різними традиціями і звичаями.
"Деякий час навіть бійки траплялися, бо місцеві називали переселенців бандерівцями. Але попри конфлікти, місцеві допомагали, бо люди, які пережили війну, які пережили голод, знали, що треба підтримувати один одного. Потім почали вже ближче спілкуватися, товаришувати, зустрічатися. А вже у 1953 році моя тітка Ганна вийшла заміж за місцевого хлопця. Це був перший шлюб між місцевим хлопцем і переселенкою", — розповідає пані Надія.
Мама Надії Тутової (в центрі) з сестрами
Так вивозили бойків - у товарних вагонах
За весільними традиціями бойків святкували одруження двічі — окремо для рідних і друзів нареченого і нареченої. Багато традицій збереглося і до сьогодні. Обов'язково має бути викуп нареченої. Молоді люди прикрашали весільні гільця. Жінки пекли і прикрашали короваї. Також обов'язково з нареченої знімали фату і надягали хустку в кінці весілля.
Як тільки бойків переселили, у них перший час зберігалася власна говірка, яку часто місцеві не розуміли, але згодом більшість людей почали підлаштовуватися під місцевих і розмовляти російською.
"Говірка була своя. Був такий випадок, коли прийшла молода дівчина в магазин і просить — продайте мені ті бамбарацки, але вони не могли зрозуміти, що то таке є, і вона вже показала пальцем, що то є цукерки такі кругленькі. Пізніше пройшла асиміляція, тільки старші люди вже розмовляли такою мовою, а основна маса людей розмовляла суржиком. А хто працював у Бахмуті, то там більше розмовляли російською. У 80-ті роки у нас багато шкіл примусово заставляли, щоб переходили на російську мову", — згадує Надія Тутова.
Ми маємо зберегти історію наших батьків, ми маємо говорити про історію цього переселення
Тато Надії Тутової мріяв повернутися на рідну землю і побачити, яким стало його рідне селище. У 2012 році пані Надія з чоловіком і донькою поїхали разом з батьком на його Батьківщину — у село Ліскувате, яке зараз знаходиться на території Польщі.
"Тато мріяв побачити свій будинок, але, на жаль, від дому нічого не залишилося, тільки залишилася одна криниця і стара груша. Будинок мами залишився, він вже був сучасним і там на цей час живуть поляки, але вони з нами спілкуватися не захотіли. Згодом місцева жінка нам сказала, що місцеві поляки не хочуть спілкуватися, бо бояться, що ми заберемо їх будинки", — каже пані Надія.
Сучасне Ліскувате
Сучасне Ліскувате
Емоції того дня пані Надія не забуде ніколи. Поїздка з татом на його Батьківщину стала для неї визначним моментом у житті.
"Коли ми прийшли до церкви, тато впав перед церквою на коліна і почав цілувати землю, і плакати. Це для мене був такий стрес, що в мене просто почалася істерика. Я почала плакати, моя донька заплакала, навіть у чоловіка були сльози, тому що всі ми побачили наскільки це для мого батька було важливо. Наскільки йому дорога його земля, його місце народження, земля, де пройшла його молодість", — розповідає пані Надія.
Після цієї поїздки пані Надія з чоловіком і донькою вирішили написати книгу. Зібрати в цьому рукописі історії депортованих людей. Зібрати там культуру, традиції, звичаї, кухню та побут бойків. Щоб українці знали тяжку долю цього етнічного народу і черговий злочин радянського режиму.
Надія разом з донькою Анною і чоловіком видали книгу спогадів про переселення її батьків з Бойківщини
Уривок з книги спогадів "Бойківщина-Донбас. Збережемо пам'ять"
"Спочатку ми вирішили, що зберемо просто спогади, а потім чоловік каже, що ми маємо дослідити історію цього краю і вийшло так, що у нас 15 розділів книга. Там зібрана історія Бойківського краю, історія примусового переселення, історія села Ліскувате, традиції, звичаї, говірки. Донька працювала з документами архівними і є розділ про переселення з точки зору міжнародного права", — розповідає Надія Тутова.
Родина Тутових подала свій рукопис на конкурс "Оновлена Донеччина" і їхня робота стала переможцем. Згодом дуже багато охочих захотіли собі це видання і родині довелося довидавати ще один тираж.
Бахмут — наша рідна земля. І я дуже хочу повернутися туди
Війна в дім Тутових прийшла ще у 2014 році, вони жили у Бахмуті. Приїжджали так звані днрівці на роботу, вимагали гроші і змушували людей переходити на бік окупантів. Пані Надія на той час працювала заступницею голови Бахмутської районної ради. Тоді українській армії вдалося вигнати росіян з Бахмутського району.
У 2022 році окупанти знову прийшли зі зброєю в Бахмут. Чоловік пані Надії помер незадовго до повномасштабного вторгнення — 6 лютого 2022 року. Донька працювала за кордоном. Пані Надія зустріла велику війну сама вдома.
"Я працювала і зараз працюю, тільки віддалено, керівником апарату Бахмутської райдержадміністрації. 24 лютого я прокинулася від вибухів і пішла на роботу, ми думали, як і куди будемо евакуйовувати населення. На мій телефон почали надсилати смс з погрозами, що ми маємо співпрацювати з росіянами, щоб залишитися живими. З обласної адміністрації прийшла вказівка нашій місцевій владі евакуювати співробітників", — розповідає Надія Тутова.
Вишиванки мами Надії Тутової
Пані Надія переїхала спершу до рідних на Львівщину, згодом знайшла житло окремо. Крім своєї основної роботи досі займається організацією евакуації населення, допомогою з влаштуванням людей на новому місці та гуманітарною допомогою вимушеним переселенцям з Бахмута.
"Доля так склалася, що у 1951 році наших батьків примусово виселяли з заходу на схід України, тепер ми були змушені тікати сюди, на Львівщину, але Донбас і Бахмутський район стали для нас Батьківщиною. Це рідна земля, місце, де ми народилися і з яким нас дуже багато чого пов'язує. І я дуже хочу повернутися туди", — говорить Надія Тутова.
---
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
