“За 20 років викладацької діяльності через мою школу іноземних мов пройшло близько 3-4 тисяч учнів. Навіть після переїзду до Ірпеня 80% моїх учнів — це тореччани, які продовжують навчання онлайн. А наші випускники успішно навчаються в університетах Німеччини та Швеції", — в рамках спецпроєкту “Говорять свої з Торецька”, розповідає засновниця школи іноземних мов Viva Vox Вікторія Жигалова.
У Торецьку ми були єдиною школою іноземних мов, яка витримала випробування часом
Мій педагогічний шлях розпочався 10 січня 2005 року в школі-ліцеї №6 міста Торецька. Працюючи пліч-о-пліч з досвідченими колегами, я сформувала своє бачення викладання та розуміння того, яким педагогом хочу стати. Після здобуття другої вищої освіти я перейшла працювати до вишу в Донецьку, але паралельно продовжувала репетиторську діяльність у рідному місті. Поєднувати ці напрямки було надзвичайно складно, тому у 2010 році прийняла рішення відкрити власну школу англійської мови.
Назву Viva Vox я обрала не випадково — зі студентських років захоплювалася латинською мовою. Гортаючи словник крилатих виразів, натрапила на цей вислів, що означає 'живе мовлення'. Це повністю відповідало моїй концепції викладання — живе спілкування та занурення в мову.
З одного кабінету ми поступово виросли до трьох повноцінних аудиторій, де працювали четверо викладачів англійської та один викладач німецької мови. Ми навіть започаткували унікальний для міста формат — вивчення німецької на базі англійської для тих учнів, які вже мали достатній рівень першої іноземної мови. Це була моя давня мрія, яку вдалося втілити.
За роки роботи наші учні постійно демонстрували високі результати: займали призові місця на міських та обласних олімпіадах, успішно складали ЗНО, а тепер НМТ. Багато випускників обирають професію філолога або вступають на спеціальність "Міжнародні відносини". Я безмежно пишаюся тим, що змогла прищепити їм справжню любов до мови — завдяки глибоким знанням вони навчаються на бюджеті в престижних вишах.
До війни ми розвивалися відповідно до запитів суспільства. Працювали не як репетитори, а як повноцінні мовні курси, віддаючи перевагу груповим заняттям — це рекомендований підхід у британських методиках викладання. Ані події 2014 року, ані пандемія не завадили нашій роботі.
24 лютого 2022 року, почувши від мами про початок повномасштабного вторгнення, я насамперед подумала про своїх учнів. Розуміла, що не маю права впасти у відчай — несу відповідальність за кожного з них. Того ж дня зателефонувала всім викладачам, і ми миттєво перейшли в онлайн-формат. Школа не припинила роботу жодного дня. Це було не складно, бо мали досвід дистанційного навчання під час ковіду.
До травня 2022-го залишалася в Торецьку, але коли попередили про можливе відключення газопостачання через пошкодження інфраструктури, довелося евакуюватися разом з мамою та 85-річною бабусею.
Вікторія Жигалова з мамою та бабусеюФото: З власного архіву Вікторії Жигалової
Спершу виїжджали, як і всі, "на місяць" — бабуся вийшла з під'їзду з маленьким пакетиком. Це було болісно бачити — людина, яка все життя будувала свій дім, змушена покинути його з однією сумкою.
Війна змінила все, але не зупинила прагнення розвиватися
Спочатку оселилися у родичів у Дніпрі, а за два місяці переїхали до Ірпеня. Місто одразу припало до душі — навіть після окупації тут було затишно, а сосни нагадували наш Святогірськ. На жаль, у вересні 2024 року не стало бабусі — почувши про обстріли нашого будинку в Торецьку, вона перенесла інсульт. Тепер найцінніші речі, що нагадують про дім — це її фотографії та старовинний сервіз, який вона берегла як реліквію.
Зараз готую відкриття офлайн-класів в Ірпені. Приміщення вже є, сформувався стабільний попит — записуються як місцеві жителі, так і переселенці з Торецька. Багато хто каже: "Шкодуємо, що не встигли до вас записатися до війни". Єдина перешкода — відсутність генератора через часті відключення світла. Нещодавно виграла державний грант на його придбання та інтерактивну дошку, але довелося повернути кошти, бо не змогла знайти викладачів для створення обов'язкових двох робочих місць.
Зустріч з учнями школи та їх батьками у КиєвіФото: З власного архіву Вікторії Жигалової
Онлайн-навчання тим часом активно розвивається — маю постійних учнів віком різного віку: і дітей, і дорослих. Особливо тішить, що наші випускники, які зараз у різних країнах Європи, успішно вступають там до навчальних закладів. Не знаючи мови країни перебування, вони використовують англійську як місток для адаптації та навчання. А дорослі, які раніше приводили до нас дітей, тепер самі беруть уроки й кажуть: "Чому ми не прийшли до вас раніше?"
До війни мріяла масштабувати школу в Торецьку, додати французьку мову, розширити підготовку до школи з базовими знаннями англійської. Тепер планую втілити ці плани в Ірпені — все обладнання з трьох аудиторій вже тут, тож сподіваюся невдовзі відновити повноцінну роботу.
Для себе, для земляків, для міста
Хоча останні фото з дрона показують, що мій дім знищено, а від бабусиної хати залишився лише каркас, якщо почнеться відбудова, я обов'язково повернуся до Торецька. Зараз ми бачимо, що місто зруйноване обстрілами, але коли розпочнеться відновлення і буде потреба в моєму викладанні, коли знову знадобиться бути ідейним натхненником для дітей — я повернуся до рідного міста.
Напередодні Різдва та Нового року хочу побажати землякам не переставати мріяти і загадати одне велике бажання — щоб наше місто отримало можливість відродитися, і щоб це неодмінно здійснилося.
Звісно, найбільшою перемогою для Торецька, як і для всіх, стане закінчення війни та відбудова. Але хочу додати: домівка — це дуже важливо, вона потрібна всім, проте ніщо не замінить родину і сімейне коло. Тому зараз, у цей важкий час, треба обійняти своїх рідних і сказати Всесвіту: "Дякую. Нема домівки, але є родина.
